Шкала безумства

Глава 20

Нарешті орел долетів до пишного палацу. Його очі вишукували місце для приземлення і незабаром він помітив маленьку площадку. Місто вкутала непроглядна темінь, настала ніч, і повертатися назад було вже занадто пізно. Та він і не хотів зараз нікуди летіти, не дізнавшись, що приховує велична споруда. Приземляючись, хлопець встиг повернути людську подобу. І ось уже Тимур впав на мармурові плити, які чомусь виявились холодними, ніби лід, і обпекли оновлену шкіру.

Повільно піднявся, оглянувся навколо і зайшов у прекрасну арку, на якій помітив вигравірувані незнайомі символи. Здавалось, ще трохи і почне розуміти написане — потрібно тільки краще придивитися, навчитися краще концентрувати увагу.

Однак хлопець хотів швидше йти далі, щоб дізнатися, що його так манить і зве за собою. Йому зовсім не хотілося саме зараз займатися розгадуванням символів, треба йти тільки вперед. В палаці стіни і підлога були зроблені з білого мармуру. На диво, кімнати не виглядали занедбаними, ніби в палаці очікували гостей. Попереду Тимур побачив широкі сходи, котрі звали вперед і тільки вперед. Мармурові стіни відсвічували голубуватим сяйвом, тому навіть без підсвічників все навколо було видно, як на долоні.

Раптом татуювання на руці відізвалося гарячою пульсацією — це крізь шкіру пробивалися нові тонкі лінії, створювали візерунки. Він не відчував болю, швидше легенький лоскіт. Татуювання зазміїлося лініями, ставало все більш виразнішим. Тим часом вроджена цікавість тягнула юного рибалку піднятися все вище білими мармуровими сходинками, він поспішав назустріч невідомому. Він витратив усі сили, щоб долетіти до палацу, і змучене тіло вимагало відпочинку. Ноги відмовлялися йти далі, минулий день видався занадто важким.

Здавалося, ще трохи, і він упаде прямісінько на сходи і не зробить більше ні кроку. Однак татуювання змушувало його піднятися і йти вперед. Проте, за одним сходовим пролітом був інший, сходи здавалися нескінченними. Чим вище він просувався, тим сходинки ставали все вужчими і вужчими. Тимур упав від безсилля, але продовжував повзти до мети. В нього не було вчителів, котрі б навчили користуватися магічними здібностями і правильно розраховувати сили, тому він діяв інтуїтивно.

І ось, коли його огорнула слабкість, він побачив перед собою кінець сходів, котрі привели його на широкий рівний майданчик під скляним куполом.

— Ще, іще трохи, — підбадьорював сам себе.

Підтягнувся на руках і впав на рівну мармурову підлогу. Важко віддихуючись, оглянувся навсібіч. Вздовж стін дзюркотіли маленькі фонтани, а в самісінькому центрі великої кімнати пульсував синьою енергією величезний фонтан, над яким зависла скляна куля Оракула.

Тимур мимоволі сіпнувся. Подібний Оракул він випадково розбив на друзки в печері магів. Як виявилося, магічна куля існувала не одна. Тільки та, перша куля, висіла над кам’яним постаментом, а ось ця — над пульсуючою поверхнею фонтану. В чому різниця? Ніфонт знав би відповідь, та невідомо навіть, чи він досі живий. Що ж це таке? Можливо, якась вища магія?

Рибалка заледве підвівся на ноги, ошелешений знахідкою. А що буде, якщо доторкнутися до кулі? Невже він так довго добирався в самісіньке серце палацу, щоб тепер просто розвернутися і піти геть? А потім мучити себе здогадами, що б сталося, якби віднайшов сміливість і доторкнувся Оракула. Однак він же може померти від одного доторку або його знайде Чорнокнижник. Потрібно знайти щось і спочатку кинути у фонтан, а пізніше вже і самому підійти ближче.

Тимур обернувся у пошуку потрібного предмета. Очі віднайшли дорогоцінний камінець, котрий випав із мозаїки на стіні. Хлопець підійшов ближче і підібрав червоний рубін, розмахнувся і кинув. Камінь легко пройшов енергію, яка струмувала навколо Оракула, і м’яко плюхнувся у воду.

— Досить всього боятися. Я тільки-но отримав величезну енергію пращурів, переродився, помер і знову вижив. Відступати більше нікуди. Тим більше не слід боятися у власному місті.

Він відважно покрокував ближче до Оракула, котрий манив до себе, переливався різноманітними кольорами, відкидав промені по величезному приміщенню. Хлопець уважно вдивлявся в середину кулі, рука сама потягнулась до її поверхні. Тимура заворожував блиск позаземного предмету, звав до себе. Він уже не міг просто розвернутися і піти звідси, шляху назад для нього вже не існувало.

Руку вже нестерпно пекло, вона відзивалася болем у плече, її розмальовували все нові химерні візерунки. Якщо раніше татуювання нагадувало про себе легким лоскотом, то нині здавалось, що гостре лезо пронизує руку. Нарешті він дотягнувся і доторкнувся до Оракула. Як і минулого разу величезна світна куля вибухнула. Юного мага закрутило у вихорі і відкинуло далі на підлогу.

Під час вибуху Оракул заодно спалахнув, засліпивши очі. Тисячі скляних уламків посипалися градом на голову, ввігналися гострими шматками у стіни і підлогу. Але уламки не зашкодили йому — новому володарю Мандрівного Міста. В Оракулі чекали свого часу древні знання і сила, котрі тонкими голками впивалися в мозок, витягуючи з глибини підсвідомості щось пекуче і гаряче, ніби вогняна куля, яка осліплювала його зсередини.

Якась невидима сила підняла хлопця вгору і закрутила в золотому вихорі. У підсвідомості один за одним відкривалися таємничі двері, за якими надійно ховалися магічні здібності досі нечувані в цьому світі. Кожні наступні двері переносили його в глибину поколінь його магічного роду, в самісіньку серцевину пам’яті предків. Юний рибалка думав, щось ось ще трохи, і він не витримає цього об’єму інформації, не зможе вмістити настільки древню і могутню магію. В нього ніби відкрилося «друге дихання», тому він знову і знову переходив все далі у чергові, до цього закриті двері. Тимур не знав, скільки часу тривала магічна ініціація, адже для нього час зупинився, він втратив почуття реальності.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше