Глава 39

Тимур вже заглибився в ліс, коли його наздогнав Коре.

— Не соромно тобі дівчину доводити до сказу? – запитав Тимур. Він уже знайшов галявину з лавандою і приступив до роботи, – Потрібно постаратися до настання темряви набрати трави.

— Так я ж люблячи. І вона це знає. Нам подобається сперечатися. Тому що, якщо задуматися куди ми потрапили, і що ще на нас чекає, з розуму можна зійти, – зітхнув божок, – До речі, кожне твоє перетворення – випробування для моїх слабких розхиталися нервів.

— Невже ти мене боїшся? – Тимур зупинився і заглянув прямо в очі другу.

— Та не за себе боюся. З мене станеться. За тебе турбуюся, що одного разу не зможеш повернутися, і залишишся в тілі монстра. Від твого перетворення мені стало моторошно, мурашки повзали по тілу. Енергетичний ящір, та ще й виспівує пісні, не розкриваючи рота, завиває, не знаю чим, напевно, шкірою. Збоку твої пісні по мелодійності не поступалися виттю зграї оскаженілих вовків.

— З того стану мене витягла Еленіель. Вона сполучна нитка з реальністю, – зітхнув Тимур, – Я майже зник тоді, перетворившись на Ящера. Він своєю силою загнав мене в глухий кут підсвідомості, дав мені прекрасну картинку, щоб я знаходився там, і не висовувався. Мені стало так добре і спокійно. Більше не потрібно було рятувати світ, відновлювати справедливість. Всі бажання зникли. Не знаю, скільки б я просидів в тій білій кімнаті, витріщаючись на опадаюче листя? Але кохання мене врятувало. Еленіель достукалася до мене. Соромно згадати, я нагадував сам собі безвільного аморфного чоловіка. Не знаю... між нами зв'язок, невидимий, невловимий. Коли мені погано, принцеса знаходить мене і витягує з біди. Без неї давно б загинув.

— Так ти, друже, закоханий. Хотів би і я так закохатися, – закотив до неба очі Коре, – Щоб ось так, загинаюся в пустелі, а тут прилітає неземна красуня, і починає мене рятувати. Уяви, лежу майже мертвий, бездиханне тіло розпластане на розпеченому піску. Ні, потрібно інше придумати, щоб викликати ще більшу жалість до себе. Так, на гострих каменях лежить моє закривавлене тіло в розірваному халаті, а навколо бродить зграя диких койотів, готова почати трапезу. Хі-хі-хі. Хоча, негоже дівчині мене від койотів рятувати, краще на самотині буду лежати. Вона мене бачить, відриває поділ сукні, щоб перев'язати рани, а потім вирішує послухати чи б'ється у мене серце. Ой, майже не чутно серцебиття. Починає гарячково міркувати, як мене повернути з того світу і їй нічого кращого не приходить в голову, як зробити мені штучне дихання. Ну, думаю, поцілунок точно мене врятує. Або два. Або, чого розмінюватися на дрібниці, нехай три буде.

— Так ти романтик. Хто б подумав? Невже у тебе немає ніякої подібної історії з життя? Під назвою: порятунок Коре від нахабної смерті, – зачепив хлопець улюблену струну божка, – Хоча ти говорив зі знанням справи, але в майбутньому часі.

— А хіба я тобі не розповідав? Упущення. Тільки з пафосом потрібно розповідати. Рятують тебе від лютої смерті не кожен день, – він схопився на повалене дерево, – Ось! Так буде добре!

— Коре, отямся! А траву хто збирати буде? Зайці або білки? Або на крайній випадок русалок покличемо? – став обурюватися Тимур.

— Друже мій! Нічого ти в мистецтві не розумієш. Зараз ти доторкнешся до таємниці. А воно того варте. Притому безкоштовно.

— Коре, трава! Темніє! – нагадав хлопець, – Ти байдикуєш, балабол. Зробимо справу, а потім і розповіси. Сьорі теж цікаво буде послухати.

— Гм. Вона мені скоро голову відкрутить. Я відчуваю.

— Не перебільшуй. Вона чудова. І якби їй довелося тебе рятувати, не замислюючись, віддала б життя. Вона людина прямолінійна і чесна.

— Та іду я, іду. Таку промову приготував, а тепер натхнення зникло. Але Сьорі мені ніколи б штучне дихання не зробила. Швидше кулаком між ребер огріла.

— У твоєму випадку удар допоміг би більше.

— Ось я все думаю, навіть дивно, де ж тут заховалися мавки лісові – подружки мої. Може, і немає їх в такому сірому лісі. Було б веселіше, – говорив Коре, набиваючи мішки травою, – Вони такі пустунки, розвеселили б нас. Та й лісовики, так, нічого. Уміють підтримати бесіду.

— Так ти подивися навколо – тільки мертві ночами ходять. Я просто не зрозумію, звідки їх скільки. Чорнокнижник, напевно, тут кладовище облаштував, щоб зводити з розуму своїх ув'язнених. Той ще гуморист.

— Ага, сіре на сірому. У такому місці навіть настрою немає. А якщо буває, то теж сірий і нікчемний. Пейзаж навіює тільки тужливі думки.

— Коре, це у тебе і немає настрою? Щось новеньке. А хто тільки що хотів переді мною виступати? Освіжи мені пам'ять, забув хто? – запитав Тимур.

— Хто? Хто? Я, звичайно ж. В майбутньому мемуари напишу. Тобі ось безкоштовно розповідаю про своє героїчне життя, а ти не хочеш послухати. Невдячний.

— Я суцільна увага, – засміявся Тимур, – Якщо будеш працювати і розповідати. Так би мовити, поєднувати приємне з корисним.

— Та не вмію я поєднувати. Мені потрібні глядачі і сцена. Де ти бачив актора, який входить в роль і при цьому рве траву, не розгинаючи спину? Це вже не діяч мистецтва, а раб обставин, – сказав божок, – Я бачу себе на великій сцені, а на підспівуванні Озем і Сумерла. Ще б диму напустити, щоб таємничіше було.

— Що ти зображати зібрався? Підземне царство? Потім змії поповзуть, і кажани злетять до стелі? Так, про кротів не забудь, вони створюють особливу атмосферу таємничості.

— Так з тебе толк буде? Візьму тебе до себе в трупу. Будемо мандрувати по світу, гроші заробляти. Романтика, подорожі, дух авантюризму. Ти ж знаєш, у мене нюх на акторів. Я, звичайно, в головній ролі. Ти ким будеш? Ось, ідея. Моїм вірним зброєносцем. Коли я знесилений упаду з коня, ти будеш стягувати з мене лати і обмивати рани, що кровоточать. Шкода, Сьорі не погодиться взяти участь у виставі. З неї вийшов би прекрасний злий маг, проти якого ми з тобою боролися.

— Сьорі — злий маг? Друже, ти здурів. Вона тебе і пальцем ніколи не чіпала. Чудова, чиста, відкрита людина. Знайди кого-небудь іншого на роль негідника.