Сьоме березня

Ніч видалась жахлива. Після пережитих бентежних подій, я почувала себе розбитою. Думки мордувати мою і так перевантажену голову.  Заснути вдалось під ранок. Тому коли о дев’ятій ранку у двері подзвонили, я з просоння підскочила з ліжка. Я вхопилась за телефон і побачила, що телефонує Богдан. Але так, як телефон був на беззвучному, просто світився екран. Я швидко підняла слухавку, забувши, що саме дверний дзвінок розбудив мене.   

- Ліна, з тобою все добре? Ти де? – стурбовано промовив чоловік.

- Дома, а що? – відповіла, ще не відійшовши від сну.

- Ми домовлялись, що я допоможу тобі. Дзвоню на телефон - ти слухавку не береш. Якщо дома, то двері відкрий, а то я тут стою

- Ой, вибач! – підхопилась я, та побігла до дверей.

Побачивши дивну посмішку на обличчі Боді та очі сповнені цікавості, зрозуміла, що забула накинути халат і стою перед чоловіком у самому пеньюарі.

- Ой! - знітилась я, та швидко побігла у кімнату, так і не запросивши гостя. – Проходь на кухню, перші двері направо. Скоро вийду, - прокричала зі спальні.

Одягнувшись і привівши себе більш менш у порядок, і пішла на кухню до Богдана. Чоловік часу не гаяв, він уже варив ароматну каву.

- Надіюсь, ти не проти, що я тут хазяйную? – запитав він, витягуючи з паперового пакета мої улюблене полуничне печиво з його кав’ярні.

- Я тільки за! У ночі не спалось, відчуваю себе наче вичавлений лимон. – посміхнулась, радіючи його турботі.

Богдан зварив божественну каву. Я почала відчувати себе бадьорою.

Мене радувало, що чоловік дотримався свого слова і прийшов мені допомагати.

- Що розпочнемо? – запитав, коли ми допили каву.

- Давай.

Години разом з Богданом промайнули швидко і весело. Чоловік допомагав мені у всьому, не забуваючи постійно веселити. Коли ми закінчили, квартира дійсно сяяла. Я глянула на годинник, він показував пів на шістнадцяту.

- Нам уже пора.

- Тоді поїхали.

- Зараз, дай мені десять хвилин.

Я переодяглась і дістала свою шкатулку. Поряд з Богданом я зовсім забула про неї.  Чомусь тремтіли руки, а на душі було дуже тривожно. Та коли я торкнулась останньої пелюстки, вона відкрилась, але у ній було дві записки. Взявши до рук перший папірець, я ледь не сіла на підлогу.

«Ти виконала попереднє завдання! Тільки тобі вирішувати коли та кому сказати правду. Адже не уся правда буває корисна»

Прочитавши ці слова, я все починала більше вірила в щось надприродне. Моя шкатулка точно магічна, або ж той чоловік, що дав мені її, - чарівник.

Друга записка, була така ж, як шість попередніх. Одне слово: «Поцілуй».

Я сама цього хотіла, але не наважувалась. Бодя сказав, що ми друзі, і я не хотіла своїм поцілунком усе зіпсувати. Адже я зовсім не знаю, які почуття у Богдана до мене. Якщо чесно, то я навіть не знала, які почуття у мене до нього, тому і не робила ніяких кроків.

- Що з тобою, ти якась замкнута стала, відколі ми вийшли з квартири? - запитав Бодя, коли  ми вже під’їжджали до лікарні. Цей раз ми їхали на сріблястому BMW(напевне тому, що у його спортивному авто було всього одне пасажирське місце).

- Усе добре, - промовила я, намагаючись поводитись спокійно. А в цей час серце вистрибувало з грудей. Я хотіла поцілувати, але водночас боялася цього.

Маринка була рада нас бачити. Вона просто сяяла. На моє німе запитання, стосовно її стану, вона загадково підморгнула і прошепотіла:

- Потім усе розповім.

По дорозі додому, ми заїхали в кав’ярню молодшого Навального. І, як він обіцяв, там уже чекали гарно упаковані запашні гарячі страви.

Богдан допоміг усе нам занести до квартири.

- Може залишишся, - запропонувала Марина.

- Ні, дякую. Вам потрібно побути удвох, - усміхнувся і подав Марині руку на прощання, так і залишившись стояти на сходовому майданчику

Його уважність розчулила мене.

- Дай нам хвилинку,- промовила я Маринці, на що дівчина посміхнулась, і пурхнула пташкою у кімнату.

- Дякую тобі! – стиха почала я, соромлячись підняти погляд на нього. – Ти дуже багато зробив для мене і Марини.

- Я відчуваю, що з тобою щось не так. Скажи мені. Я хочу, щоб ти мені довіряла. Якщо я тебе чимось образив – скажи.

- Ні, ти не образив. Просто я хочу дещо зробити, але боюсь…

 Богдан підійшов до мене впритул і взявшись за моє під боріння, змусив глянути на нього.

- Скажи, що? – його вуста були дуже близько, а подих гарячий. І я не втрималась. Я ніжно торкнулась своїми губами його губ. Я не знала як він відреагує, тому лише боязко торкнулась своїми губами його губ. У відповідь, він накрив мої вуста ніжним поцілунком. Час втратив для нас значення, ми так і стояли потопаючи у танці наших вуст.