Восьме березня

Учора нам так і не вдалось поговорити з Маринкою. Я була занадто збуджена, щоб щось розповідати.
- Зараз ти від мене точно не відвертися розбудила мене подруга! - залізаючи до мене під ковдру. - Усе розповідай.
- Спочатку ти, — відповіла, сонно протираючи очі. - Яке там у тебе було шосте і сьоме завдання.
- Шосте – «Познайомся». Я й познайомилась. Там такий інтерн гарний був. Андрій ці дні майже не відходив від мене. А сьоме  - «Поцілуй». Ми поцілувались, — зашарілась дівчина. - Він запропонував зустрічатись, я погодилась. Чекаю, що ж буде сьогодні, — вона ніжно гладила жовту серединку ромашки. - але спершу твоя історія.
Я розказала подрузі усе, не приховуючи навіть розмови з Навальським старшим. А коли вона почула, що моїм сьомим завданням теж був поцілунок дуже зраділа.
Богдан пішов учора, так нічого і не сказавши. Я залишилась у повній розгубленості, хоч і щаслива, що відповів на поцілунок.
- Подивімось, що там, — спонукала подруга взяти до рук «ромашку».
Ми сиділи пліч-о-пліч, тримаючи однакові шкатулки у вигляді ромашки.
Одночасно відкрили та вийняли папірці, не дивлячись на запис.
- Покажи його, — прочитала я.
- У мене: «Не злись». Що? - невдоволено фиркнула Марина, — А де ж «…останнє завдання, яке приведе тебе до твого найзаповітнішого бажання…» , - кривляючись, повторила вона слова офіціанта з кав’ярні «Чудеса».
- Значить потрібно виконати останнє завдання.  А ти вже починаєш злитись.

- У, — наче маленька дівчинка надулась Марина.

- Не засмучуйся! До вечора ще багато часу, розберемося. Хоча я не розумію. Кого його? Кому показати? – роздумувала у голос.

- До речі, з Міжнародним жіночим днем! – привітала подруга, згадавши що сьогодні восьме березня.

- Дякую, тебе також! Це ж твоя мама сьогодні приїде!

- Так, давай трохи підготуємось.

За розповідями та намаганням зрозуміти наші завдання, час пролетів швидко. Лише тінь смутку огортала нас з подругою, адже наші кавалери нам так і не подзвонили. Навіть привітальної листівки не відправили у Viber.

Дзвонила Ольга Олегівна, сказала, що уже прилетіла, викликала таксі, скоро буде дома. Виклали на святковий стіл легкі страви, які ми з Мариною встигли приготувати. І стали чекати жінку.

 Ввійшовши у квартиру, Ольга Олегівна уся в сльозах кинулась до доньки. Вона не переставала цілувати її та голосити:

- Доню, як ти? З тобою все добре? Я не змогла раніше приїхати. Доню, вибач мені!

Після цих їх слів, світ навкруги ніби закрутився. В очах почорніло, а у вухах не переставало дзвеніти слізне «Доню, вибач мені»

Відкривши очі, я відчула, що лежу на підлозі, а біля мене сидять налякані Марина з мамою.

- Лінка, — прошепотіла злякано Маринка.

- Віталіно, дівчинко, з тобою все добре? – запитала Ольга Олегівна. Голос був турботливий і здавався рідним.

- Угу, — кивнула я, повільно підводячись.

Марина допомогла мені сісти на стілець, а її мати принесла води. Я ж не відривала від неї очей, її голос, її очі, чомусь, були дуже знайомими.

«Покажи фото» - промайнуло в голові.

Я стисла під кофтою кулон, що був зі мною скільки себе пам’ятаю. Коли я його витягла, очі жінки розширились, і в них забриніли сльози.

- Де ти його взяла, — осідаючи на стілець поряд, запитала Ольга Олегівна.

- Це все що у мене залишилось від моєї матері, — прошепотіла я, торкаючись кінчиками пальців викарбуваного напису «Навіки разом».

Сльози полились з очей жінки:

- Доню, вибач мені! – вона обійняла мене і не переставала плакати.

- Мамо? - прохрипіла я, ковтаючи клубок, що підступив до горла.

- Я була молода, дуже молода, — не відпускаючи мене з обіймів, почала свою розповідь жінка. – Мені було п’ятнадцять, а твоєму батьку Ігорю – вісімнадцять. Але ми кохали один одного і збирались одружитись. Ігор мав забрати нас з лікарні, але по дорозі попав у аварію і помер. Моя мати була проти дитини, тому мене забрала до себе Ірина Вікторівна – мати Ігоря. Вона виховувала сина сама, але після його смерті часто хворіла, і через рік померла. Я ж залишилась сама і на вулиці. І я була вимушена віддати тебе в дитячий будинок. Залишивши тобі оцей кулон, що подарував мені Ігор, роблячи пропозицію руки та серця (одружитись ми так і не встигли). А також прізвище і по батькові коханого та ім’я, яке він підібрав тобі сам — Григоренко Віталіна Ігорівна.

Закінчивши розповідати свою історію, мама подивилась на мене і промовила:

- У тебе його очі. Доню, вибач мені!

- Я пам’ятаю ці слова, — схлипуючи промовила.

- Я говорила їх тобі усю дорогу до дитячого будинку. Пробач!

- Пробач? Пробач?  Ти думаєш за таке можна пробачити? Та, що ти за мама така? – ввівши мене в заціпеніння, накинулась на матір Марина. – Ти покинула її, ти покинула мене. Я бачити не хочу тебе!

- Доню, — лише тихо промовила мати.

- Маринко, сестричко, — схопила її руками за обличчя, — подивись на мене. Чуєш, сонечко, я ти не повинна злитись. Пам’ятаєш: «Не злись».

Дівчина зробила глибокий вдих і поглянула на мене: - Але ж так не можна, — сльози покотились по рожевих щоках.

- Я не ображаюсь. Я пробачила. Тому і ти не повинна злитись. Ти тільки подумай: ось він, наш подарунок, яких ми хотіли понад усе в житті – СІМ’Я, — ми поглянули одна одній в очі та обнялись.

- Сестричку, — шепотіла Маринка, — я завжди хотіла мати старшу сестричку.

Мама підійшла до нас і обійняла. Отак, обійнявшись втрьох ми стояли серед кухні. Стояли й плакали. Плакали від радості об’єднання сім’ї.

Порушив цю ідилію телефонний дзвінок. Дзвонив до Марини її хлопець.

- Він запросив прогулятись, — засяяла сестра.

Та я не встигла, щось відповісти, як подзвонили у двері.

- Я відкрию, — сказала я.

Відкривши двері, перше, що я почула:

- З тобою все в порядку? Чого ти плачеш? – на порозі стояв Богдан з букетом квітів.