Глава 9

"Якщо ти будеш сама собою, то готуйся до того, що тебе кожен перший буде поливати брудом і говном. Другий це лайно буде доставляти, а третій - його створювати сам!" - колись мені сказав тато. Безумовно в його цитатах обов'язково був присутній ще хтось. 

Вже близько 3 днів я знаходилась в школі для злодіїв, і чомусь за ці дні в мою голову прийшли майже всі спогади з батьками. З чого б це? Тому закривши на хвильку очі я знову погрузилася у спогади. В той нещасливий моторошний день, а саме, в день вбивства моїх батьків. 

Мені 8 років. Я маленька дурненька дівчинка, яка не знає що зі мною відбудеться в наступні дні. Що дивно, а це те, що майже всі пригоди відбуваються взимку. І чомусь ця пора року моя улюблена! В чому, блін, причина?

В той день я не пішла до школи, тому що мені не було щось не дуже добре. Наближався Новий Рік. Залишалося ще 10 днів. Щоб купити мандаринок і їх з'їсти, а потім знову по колу купити, нарядити ялинку, підготувати рідним подарунки, прикрасити будинок, одягнути новорічний одяг, написати побажання Діду Морозу, зробити яку-небуть дурість. 

Останнє я особливо любила любити - лякати. Лякати будь-де, будь-коли і будь-як. Впізнаєте когось? 

На мені був зелено-червоний світер з оленем в гірляндах і дзвіночках, рогатий обруч на голові, чорні штани і кросівки. По моєму вигляду, я була схожа на модель. Худощава, божевільна і незалежна.

-Дріс! Не треба тягати з-під столу бутерброди! - промовила мама, піднімаючи тарілку із столу, коли моя рука намагалася знайти щось поїсти!

-Я їсти хочу! - ображено засопотіла я. - В мене живіт бурчить! - І щоб голосніше було чутно підняла поверх светр.

-Мила, здається мені, витягувати треба було їжу після того як гості прийдуть. А то не буде їх чим пригощати! - тато з тарілки, що тримала мама, витягнув ще один бутерброд і потягнув його до рота.

-Гей-гей! - жінка полізла відбирати їжу. - Не вподібнюйся до дочки. 

- Ну а що зробити, якщо я теж хочу їсти!

-Почекай, поки гості прийдуть!

Батьки почали битися за бутерброд, в результаті чого тарілка зі смаколиками випала з маминої руки і впала б, якби...

Якби я не ховаючись за столом, не витягла руку вперед і наче якоюсь магією зупинила падіння тарілки на підлогу. Вона просто повисла у повітрі. 

До того моменту я ще нікому не показувала свої здібності. Завжди тренувалася самостійно. І в магічному плані, і в фізичному. В усіх. Як кажуть менше знаєш, краще спиш!

Батьки на мене втупилися незрозумілим поглядом. Ми ще б так стояли довго, аж доки в двері не подзвонили. 

-Треба відкрити! - пробуркотіла мати і пішла до дверей.

-Постав тарілку на стіл! - прошепотів тато. Я скорилася. 

Хто був нашими гостями не знав ніхто. Бо мама лише дала зрозуміти, що рада бачити всіх. Це міг бути хто завгодно.

Але тих, хто прийшли, ніхто не був радий бачити. Хоч це був і спогад, але придивившись уважніше, чомусь мені деякі з цих чоловіків здалися знайомими.

-Доброго вечора! Міс Бейл та Містер Бейл? Я правильно зрозумів? - твердим тогом почав один із чоловіків. Але згодом побачивши, як Дріс вилазить із столу, добавив. - А це як я розумію місіс Дріс! 

Гості мені не сподобались відразу, як зайшли сюди. Він них воняло, наче вони недавно спали в обнімку з свинями. Та і з їхньої розмови їли вони ну точно те, що зробила кішка, коли сходила в туалет. Не дай Боже, це були такі духи і зубна паста! Я в житті такого не куплю.

Та й схоже що батьки гостей цих теж не очікували.

- Містер Тівентон! Ми вас не очікували! - щиро призналася мама.

-Бетті, я так і думав! - уязливо посміхнувся гість. - Ми надовго у вас не затримаємося. - добавив чоловік і переступив поріг дверей.

І як тільки він це зробив, я відчула як серце моє почало шалено битися, наче хотіло вирватися з грудей. Наче було ж все нормально?

Та й схоже, що ті двоє, що були з містером Тівентон, це були його охоронці. Мені це все починало не подобатися.

- Прошу, розташовуйтесь як вдома. - Ну да прям! А наче я їм дам!

-Дріс! Сідай! - мене покликав тато.

Вечеря пройшла дуже дивно. Містер Тівентон чомусь крутив постійно в руці ніж. Ще б трішки і когось би зарізав. Охоронці лише косо на нього дивилися, наче чекали якоїсь команди. Мама і тато совалися на стільцях.

Але згодом, коли вже всі піднялися зі столу, містер Тівентон раптово кинув у батька ножа. І я на автоматі підняла руку. Ніж завис за декілька сантиметрів від шиї батька. 

-Тепер ми ВСЕ знаємо про цю дивну сімейку! - почав хлопати у долоні чоловік. 

Я ж повернула гостре лезо ножа до нього і холодно не своїм голосом промовила:

-Прошу покинути це приміщення! Зараз!

-Тихо-тихо! - прошепотіла мама, намагаючись заспокоїти мене.

-Ви мабуть і не згадаєте мене, хіба що крім мого прізвища. - заговорив містер Тівентон. - Проте я вас згадав! - Хлопці! - Той підняв руку.

Охоронці наче тільки і чекали цієї команди, бо швидко накинулися на моїх батьків. І я вперше побачила на що здатна магія. Боротьба не на життя, а на смерть. Значить мої батьки маги! Цікаво, чого вони проти мого навчання чародійству!

Але він мене ще ніхто не втікав. Я повернулася до втікача.

-А ви, як я бачу, піджали хвоста і дряпаєте з цього місця! - хмикнула я, коли чоловік збирався покинути приміщення.

-О, ні голубонько! Я спостерігаю за трагедією століття. - і кивнув головою на моїх батьків. 

Стиснула кулак, і відчула як долоня стала гарячою. Ну все, дострибався зайчик! Я кинула в чоловіка кулю.

-Еге-гей! Обережніше! - вигукнув він. 

Слухай, ми ж не гонки пішли ганяти! Давай посерйозніше! Кинула ще одну, згодом іще. Чоловік спочатку відбивався, але згодом змінив тактику. Почали ходити по кімнаті, аж доки не помінялися місцями. Тепер якщо я не попадала в цього безсоромного, то кулі летіли на батьків. От жопаста хитрюга! Ж@па у нього була накачена і симпатична. І підтянута! Господи, про що я думаю? 

Та й схоже, що чоловік не збирався зупинятися. І це мене лише більше злило. Батькам не везло. Схоже що охоронці виявилися сильними хлопцями. Але далі містер Тівентон широко підняв руки і я на мить осліпла. Але це мене ще дужче розізлило, моя магія в мені зірвалася.