Школа янголів

РІВНЯННЯ З ДВОМА ВІДОМИМИ

Ліна і Купідон лежали на білосніжній хмаринці, визираючи з-за її краю на землю. Вони мали законний вихідний. Але хіба можна спокійно влежати тут, на небі, навіть на пухкій хмарці, навіть поруч із коханим створінням, коли на землі так багато цікавого!
‒ Дивись, Купідончику! Як же ж вона страждає! Такі бурхливі емоції в такої дорослої серйозної жінки! – звернулася до свого янголятка Ліна.
‒ Ото дивина! Страждання! Кохання – ось як ці страждання називаються. – пробурмотів Купідон, ледь розкривши очі.
‒ Кохання… – замріяно повторила Ліна. – А з чого ти взяв, що то від кохання?! – раптом оживилася вона.
‒ Люба моя! – Купідон поблажливо ущипнув її за щічку. – Ти забула? Я – Бог того самого кохання! Хіба я не можу зрозуміти цього з першого погляду!
‒ Вибач, любий! – зашарілася Ліна. (Вона так і не змогла позбутися цієї звички!). – Я не сумніваюся в твоїх здібностях. Але… Я ж тільки вчуся. Поясни мені, будь ласочка, за якими такими ознаками можна зрозуміти, що це кохання.
‒ Ну добре, мала! Вчися, поки я з тобою! – і синьоокий Бог кохання неспішно повернувся на живіт, розсунув хмари й подивився пильно униз, на землю…

А на землі, в темній квартирі ридма ридала жінка. Молода, років двадцять п’ять-тридцять, хоча – хто їх цих земних жінок розбере… (От де бракує Зевсової анкети!) Ридала, розмазуючи гіркі пекучі сльози по щокам, запиваючи валер’янкою, і так їй було себе шкода… Що навіть не напружуючись можна було на небі почути її думки.
“Господи! І чого є я така не-ещаснааа… ік-ік… І що ж мені оце робити??? І як мені пережити ці два тижні… ік-ік … Як же болить серце. Як же мені хочеться бути зараз там, із ним. І чого його понесло в цей Тібет? І нащо йому ці Лами і сенс життя??? Аааа… Хіба не зрозуміло – сенс життя – в коханні… ааа…. Ік-ік…”

‒ Так, Ліно, це по твоїх справах. Я в тонких душевних порухах жінок не тямлю. Особливо, коли вони так ридають і волають. Що аж на небі чути! – гарненький Купідончик нахмурив бровки й надув губки. Він не любив проблем.
–     Купідо-ончику! Любий мій! Дорогенький! Давай-но їй допоможемо. Я вже давно за нею спостерігаю, я тобі зараз все поясню… – лагідно обійнявши свого Бога прошепотіла Ліна.
–     Допомогти??!! Зарюмсаній дурепі??? Яка до пуття не може пояснити, чого вона хоче, а туди ж – волає! Та ще й у мій законний вихідний?? – обуренню Купідона не було меж. Куди там Зевсу! Як би він міг, то метнув би у Ліну пару-трійку блискавок.
–     Любий мій! Адже ти БОГ КОХАННЯ! Який вихідний? І ніяка вона не дурепа. Вона закохана жінка. Давай допоможемо! Давай самі щось зробимо хороше, без завдань Зевса. – не відступалась Ліна.
–    Ну добре. – вже лагідніше відказав Купідон. – Розповідай, що ти там надивилася.
І Ліна почала розповідати. Про те, що зазнайомилися ці двоє за сучасною земною модою в Інтернеті. Що спілкувалися час від часу, а потім вона вирішила, що варто зустрітися. А тут якраз з’явилася нагода – семінар за її спеціальністю в його місті. І вона поїхала. А на вечір замовила квитки до театру і запросила його. 
–     Купідончику, любий, зізнайся, – замурмутіла лагідно Ліна, – без тебе там не обійшлося!
–     Де? Що? Коли? – Купідон почав було дрімати, бо йому з цим випадком все було давно зрозуміло, але він “тримав марку” перед Ліною. 
–     Там, під час їхньої першої зустрічі. Саме тоді, зазирнувши раз у його бездонні сині очі, вона потонула у хвилях кохання! – замріяно прорекла Ліна.
–     Ну ти й загнула! В сльозах своїх вона зараз потоне, а не в хвилях кохання! – знов насупився Купідон.
 ‒ Так це ж через тебе! – тепер вже не на жарт розлютилася й Ліна. – Спочатку закохав жінку у цього самовпевненого красеня, а тепер ще й сваришся! От усі ви, чоловіки, однакові…
–     Та-ак! Почалося! По-перше, не треба зрівнювати, я все-таки, хоча й чоловічої статі, але божественного походження. А по-друге, – Купідон рішуче підвівся зі своєї пухкенької хмаринки, зрозумівши, що поспати принаймні найближчу годину вже не вдасться, – по-друге, послухай-но тепер уважно мене.
–    Так, справді, я там пролітав над тим театром, трясця його матері. Але ж, розумієш у чому річ. Є люди, що з легкістю вирішують логарифмічні задачі, а розв’язати рівняння з двома відомими не в змозі… А є такі люди, що не завжди й не у всьому підкоряються волі богів. Навіть у такій делікатній справі, як кохання. Більше того, трапляються випадки, коли люди зустрічаються не для оцих твоїх кохань-зітхань-одружень, вірніше, не тільки для них. А для якоїсь іншої мети… 
Купідон, промовляючи усе це, був таким величним, як давньоримський філософ (Ліна призабула його ім’я, бо як завжди, під час вивчення праць цього філософа, була закохана, й не дослухалася до слів гарного молодого викладача… Але, не про це мова!). Та Ліна мало що зрозуміла з тої промови.
–    Купідончику, кохання моє неземне, – почала вона притишено, – Я щось не візьму в голову – про що ти так розумно торочиш? Я геть нічого не второпала…
Купідон геть чисто розомлів і від цього лагідного голосу, й від визнання його розумним та ще й коханим. Він ніжно пригорнув Ліну до себе, поцілував її у маківку, й не сумісним з його поважною фігурою тонесеньким голосом проспівав:
–     Мій маленький Янгол! Тобі ще вчитися й вчитися! Дивись-но, – і він розгорнув одну з хмарин праворуч від себе.
Ліна побачила там ту саму картину – свою ридма-ридаючу знайому. 
–     Подивись, що ти бачиш у жінки над головою? – запитав Купідон голосом екзаменатора янгольської школи. 
–     А що там? Волосся… Наче світиться… – невпевнено відповіла Ліна. Вона страшенно лякалася екзаменаторів, навіть тих, у яких була закохана.
–     А яким кольором воно світиться? – з прихованою поблажливою усмішкою запитав Купідон.
–     Наче зеленим, – пробелькотіла дівчинка.
–    Та-ак…. А ну згадуй… – почав було професорським тоном Купідон.
–     Любий мій! Ми ж не на екзамені! – лагідно й водночас суворо промовила Ліна. Так, що Купідон ледь з хмарки не звалився. 
Він одразу збагнув, що перегнув палицю зі своїми перевірками знань, але вибачатися наміру не мав. Тож, вдаючи, що вмощується зручніше, подолав свої емоції і почав розповідати.
–     Дивись! – Купідон розвів руками хмарки ширше і зробив ще кілька незрозумілих рухів. Ліна тепер чітко побачила над головою в дівчини зелене сяйво. Тепер настала її черга падати від здивування з хмари. Але вона втрималася з гідністю королеви!
–    Таке гарне зелене сяйво! І так пасує до кольору її очей – горіхово-зелених… – трохи навіть відсторонено промовила Ангеліна.
–     Ну що ти з цими жінками будеш робити! – Купідон вже повеселішав і пригорнув до себе свою кохану. – І в кольорі аури знайдуть модні тенденції!
–     Ой, Купідончику! – зраділа підказці Ліна. – А що значить зелений колір аури? Я щось призабула…
Купідон було знов взяв собі серйозний професорський тон, але швидко змінив його на лагідний, бо перед ним була все ж таки кохана жінка, а не трохи забудькувата студентка.
–    Зелений колір буває зазвичай у цілителів, лікарів, тільки не тих, хто освіту здобув, а тих у кого покликання, дар – лікувати людей. – розповів Купідон.
–    Ти диви! А вона про це нічого не знає! – сплеснула долоньками Ліна.
–    Так от. Невдовзі саме час їй про це дізнатися. А не страждання свої плекати. – знов набурмосився Купідон. – Так що нічого тут її коханому робити. Хай на Тибеті трохи голову в порядок приведе… – тут Купідон зрозумів, що бовкнув зайвого.
–    Ах, так це все ти! – не на жарт розлютилася Ліна. – Все сам зробив, а тепер мене тут ще повчаєш! – вона геть вся розчервонілася й кинулася на Купідона із стиснутими кулачками.
–    Не сердься, моя люба! –з усією ніжністю, на яку тільки був здатний, промовив Купідон. – Я не міг тобі усього розказати.
–    Але тепер – мусиш! – грізно блимнула на нього Ліна.
–    Звісно, тепер я все-все тобі розкажу! – промуркотів він, пригортаючи розлючену дівчину до себе.
–    Тоді, коли вони вперше зустрілися, я справді там пролітав. Так, мимохідь глянув униз, дивлюся – двоє милих людей так гарно спілкуються, ну й кинув я свою стрілу навмання і полетів далі. Невдовзі мене викликав Зевс, і та-аке влаштував! Розумієш, ми не маємо права отак, мимохідь, не розібравшись, парувати людей. З цього казна що може вийти! Це була моя перша помилка. А друга – якщо вже так вийшло, то треба було простежити за ними, допомогти в разі чого. А я, – тут Купідон не втримався від важкого зітхання (так, так, не лише земним чоловікам важко визнавати свої помилки! Небесним також!) – кинув свою стрілу, і забув про неї. От Зевс і відправив мене виправляти все.
–     І ти, не довго думаючи, відправив не в чому не повинного чоловіка аж на Тибет! Совісті в тебе нема! – знов почала сердитися Ліна.
–     Та нічого з ним там не станеться. Тільки на краще. Подумає хай про своє життя, подалі від цивілізації. А то звик – все і всіх можна купити… – пробурмотів Купідон. – Зате довго не повернеться… Та не в ньому справа. 
–     А в ній? Розказуй швидше! У мене серце крається! Я давно за нею спостерігаю, але зробити не можу нічого. Не той рівень доступу, – засмучено констатувала Ліна. – Невже вона через цей свій… дар змушена буде залишитися сама?!
–     Та почекай! От у тебе все так просто – сама – не сама, – знов почав закипати Купідон. По всьому виходило – якісь бурі сьогодні на небі. Неможливо просто спокійно спілкуватися!
–     Не буде вона сама. Заспокойся. Невдовзі вона зустріне Учителя – людину, яка розкаже їй про її дар, і про те, що з ним робити. І вона почне допомагати людям.
–     Ой, як добре! Так як ми, янголи? – заплескала в долоні Ліна.
–     Ну майже так, – полегшено зітхнувши, відповів Купідон. Він таки не любив, коли треба було щось приховувати від Ліни. І коли вона на нього сердилася теж. – Вона буде зцілювати тіло. Й душу. Бо іноді людина скаржиться, що в неї щось болить, а насправді – її ніхто не любить, або не розуміє, або просто не хоче почути. Про таких люди кажуть – душа болить. От таких людей і буде зцілювати твоя підопічна.
–     Як же так? Зцілювати? – спантеличено подивилася на Купідона Ліна. – Ти з мене насміхаєшся? Як вона буде зцілювати інших, якщо в неї самої душа болить??
–     От з себе вона і почне… – з виглядом того самого мислителя, імені якого Ліна так і не згадала, таємничо промовив Купідон. Потім він рішучим рухом закрив хмарками ту частину неба, крізь яку вони спостерігали за жінкою, підмостив собі під голову одну хмарку, накрився іншою, притягнув до себе Ліну і сказав: 
–     Годі на сьогодні. Все, що міг, я тобі розказав, а тепер маю повне право на законний вихідний!
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше