Шкура вовка - не цілий вовк

Шкура вовка - не цілий вовк

Феррен задихано оглянувся на нічну вулицю. Нікого. Звісно, опівночі в такій частині міста. Але скоро вони будуть тут. Він перевів погляд на цеховий знак цілителів - схрещені КРИЛА із кованого металу над темними заскленими дверима. Знизу соромливо бовталася іржава бляшана сокира - цеховий знак різників. Найвищий і найнижчий цехи в одній людині. Послугу такого роду можна отримати лиш тут, якщо вірити таємним і непевним (як і все в його цеху) чуткам.

На самому дні суспільного дна. Навіть нижче, на кілька метрів углиб суспільного ґрунту. Все одно, що влізти в могилу. Прийти сюди - дорога в один кінець.

Феррен здригнувся. В нього є лиш кілька годин, а з першими променями сонця його серце стане. Або вони знайдуть його і виріжуть йому серце. Нечутно і невидимо, як тінь, він ковзнув до дверей... крізь двері... крізь вузьку захаращену вітальню...

Внутрішня зала, порожня і темна. Жодного поруху. Жодного звуку.

- Тут нічого красти, - почувся хрипкий голос у пітьмі. Жіночий.

- Я з іншого цеху, - прошепотів Феррен.

З усіх боків спалахнуло світло - в скляних кулях, в масляних лампах, на просякнутих оливою ґнотах і в патьоках воску у величезних кам'яних тацях. Феррен на мить заплющив очі. Щось гостре увіткнулося в ямку на його потилиці.

- Мордівникам тут не раді, - холодно сказала жінка за його спиною.

- Прийми мою шану і золото за твою працю... Священна угода, ім'ям Вищої матері... - видихнув він ритуальну фразу. Гостряк вколовся трохи глибше. А тоді зник. Жінка обійшла його і втупилася в його обличчя.

Невисока і немолода, в білій сорочці, навхрест обв'язаній хусткою на грудях і синій цеховій попередниці. На голові - крихітний капелюх із перехрещеними крилами. Вбрана, як до роботи. Цілителі працюють до півночі, чи вона чекає на когось?

Змарніле обличчя із зеленими очима здалося знайомим.

- Що в тебе за біда? - все ще тримаючи стилет перед собою, спитала цілителька.

- Мені потрібно зняти шкіру. Наживо. До світанку, - видихнув Феррен. Гострий пекучий біль закручувався навколо серця від самого заходу сонця, усе тугіше й тугіше. Він відчував поколювання на шкірі - в тій точці, де стояла остання мітка. - Встигнеш?

Жінка сховала стилет:

- Залежить із кого. З вовка - запросто. Із оленя - точно ні.

- З мене, - коротко кинув Феррен.

Обличчя жінки розгладилося. Вона окинула його впевненим поглядом різника. Навіть під пишним одягом було видно, наскільки він худий - аж ніяк не олень, і навіть не вовк. Щур, загнаний щур - от він хто.

- Зняти - встигну. Нову наростити... Займе більше часу. Може, до полудня впораюсь.

- Скільки? - не гаючи часу, він розшнурував камзол, розтягнув шворку сорочки на горлі.

- П'ятдесят цісарських червонців, - жінка вже влізла в закритий шкіряний фартух, швидким рухом скинула долі якийсь непотріб із кам'яної стільниці із промовистими рівчаками по краях.

Він спинився. Стільки коштувало його останнє замовлення. Яке привело його сюди.

- Це все, що в мене є, - різко сказав він.

- Гроші на стіл і Священна угода твоя, - так само різко сказала жінка. - Або вимітайся геть.

Він скипів. Досі ніхто не смів із ним так говорити. Це він так говорив із усіма. Але зараз його життя залежало від її майстерності, не навпаки. І від часу, якого ставало менше кожної миті.

- Для мордівника, який провалив угоду, ціна мала. Ти знаєш, хто йде по тебе. Ти знаєш, що ніхто крім мене, за це не візьметься.

Він стис зуби, витяг з-за пояса мішечок і швиргонув на стіл. Червонці розсипалися.

- Зняти шкіру заживо до першого променя сонця, виростити до полудня. І щоб жодна мітка не постраждала, і не лишилася на мені. Священна угода, - просичав він.

- Прийнято, - вона скинула червонці на підлогу до решти мотлоху і кивнула на стільницю, - Лягай.

На її долоні на мить спалахнула червноим мітка - крихітний ніж - і одназу почорніла, як вуглина, витягнута з багаття.

- Ти зможеш сховати мене до полудня? - він стягнув сорочку, відкриваючи білим-білу, поцяцьковану переплетенням чорних узорів спину, на якій місця живого не було. Лиш остання мітка, нездійснена, палахкотіла червоним, займалася все сильніше, ніби під нею розгорався невидимий вогонь. Він потер серце, з'єднане із нею пекучою смертельною струною.

- Десять золотих, - потисла плечами цілителька.

- Це все, - кивнув він на червінці на підлозі. - Буду винен.

Вона розсміялася.

- Я знаю, хто прийде по тебе після світанку. Сплати мій ризик.

- Це все, що я мав.

- Тоді я лишаю собі шкуру, - байдуже стенула вона плечима.

- Ця шкура дорого коштує, - він стояв перед нею голий і беззбройний. Час спливав. Серце стукотіло в нього в горлі так, що важко було говорити.

- Не дорожче життя. Шкура вовка - не цілий вовк.

Він плюнув на підлгу і заліз на стіл.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше