Стежками часу

Так хочеться у гори

Так хочеться знайти шляхи у горах,

Які ведуть до спокою душі

Й народжують неписані вірші...

Залишаться на пам’яті узорах.

Так хочеться відчути глибину

Тих рік, що протікають між камінням,

Життя видобуваючи із тління,

Ведучи нитку в сиву давнину.

Так хочеться подихати життям,

Що ближче неба, не забите пилом,

Дарує легкість і смирення тілу,

Із душ все викидаючи сміття.

Так хочеться поринути в той світ,

Де інші виміри добра, любові, честі,

Де менше фальші, заздрості і лесті,

Де ближче погляду птахів політ!

Якби в житті не було чоловіка...

Якби в житті не було дідуся - 
Хто б нас навчив любити власний сад?
Хто б кіски гладив і водив за руку?
Хто б ще із ніжністю назвав "онука"?

Якби в житті не був присутній тато-
Не вміли б ми опору відчувати,
Не простягали б впевнено долоньки,
Бо не почули б щире слово "донька".
Без тата ми не вміли б обирати
Того, хто здатен щиро покохати,
Бо тільки справжня батьківська любов
Нас вчить сімейних цінностей, основ.

Якби в житті не було чоловіка - 
Того, хто серце забере навіки,
Навчить довіри, щирості, кохання,
Здійснить найбільші мрії й сподівання,
То ми не знали б, що жіноче серце
Для себе лиш наполовину б'ється,
А тому дана друга половина,
Хто по життю назве "моя дружина".

Якби в житті ми не зростили сина,
Не мала би продовження родина.
Хто б в старості нам дав міцну підтримку?
Кого ми лагідно назвали б "синку"?

Зорепад...

Зірки свій шлях на небі змалювали.
У них- своя мета і власні мрії.
Але вони також когось кохали,
Даруючи красу й живі надії.
Можливо, їм самотньо в тому небі,
Тому щоночі світять ліхтарями
Земному люду. Плати їм не треба:
Їм посмішка озветься диво-снами.
Можливо, їм також тепло потрібне-
Людського серця чи душі легкої.
В них є бажання, мрії заповітні,
Їм хочеться минучості земної,
Аби навчитись цінувати миті - 
Такі маленькі світу попілинки.
Немає часоплину у блакиті,
Але галактики- в очах сніжинки.
Що бачать ті зірки? Куди прямують?
Вони також у замкнутому колі...
Мабуть, таки ніколи не нудьгують
В своїм безмежжі й недоступній волі.
Та, раптом, їм невесело в безодні?
Не хочуть бути втіленням свічад,
Тому їх рішення безповоротні 
Малюють нам на небі зорепад...

Стежками часу

Стара стежина загубилась серед лісу…

Куди й кого вона колись вела?

Сховавсь цей шлях за листяну завісу,

Трава його добряче затягла,

Але сліди минулого незримі

Нас зустрічають в спалахах буття.

Наші шляхи пройдені – невловимі,

Їм не дано і миті забуття.

Там витоптані долі поколінь,

Стежки до щастя, щирості, кохання,

До болю втрати і великих вмінь,

До відданості і до сподівання,

Там мрії загубились у траві,

Що прагнули тепла рідного дому,

Насичувались запахом землі,

Губили на стежках тих пізню втому.

Там загубився ще дитячий сміх,

Там загубилось юності кохання

І перший подвиг, але й перший гріх,

Краплини щастя, миті сподівання…

Багато, врослих травами, стежок

Загублені серед лісів навіки…

Та варто знов ступити туди крок –

Ліс пам’ятає стежку чоловіка…

У світі музики

У світі ідеальності мелодій простіше загубити гіркоту,

Знайти в собі гармонію незриму й душі простої щиру чистоту,

З Вівальді ніч, ніжніша оксамиту, колише сон глибокістю зірок…

З Шопеном день прозорим небом диха, даруючи натхнення острівок…

Частинка вічності у кожному акорді пробуджує незримі почуття,

Гармонія… симфонія… та стежка, яка веде до усвідомлення життя.

Проблеми розчиняються на фоні великого і спраглого буття.

У ритмах музики і вічності мелодій спокійним кроком йде серцебиття.