Згадки

Забутий вірш

Забутий вірш дитятком невгамовним
Десь колесить в моїх солодких снах.
Він міг би написатися змістовним,
Але реальність стерла його в крах...
Він ніс багато свіжості і сили,
І душу омивав рясним дощем.
Його любити так і не просили,
А він обвив любов, немов плющем.
Такий смішний... Комусь - несамовитий,
Він ніс тепло душі і жар сердець,
Щасливої сльози горнятком вмитий,
Ще й екзотичність прихопив насамкінець...
Але... не народився... заблукали
Стежки до мене... А мої - вросли...
Хоча щоночі в снах я все ж чекаю,
Що він знайдеться, може, хоч колись...

Усесвіту життя

У серці непророщених зернинок

Ховається усесвіту душа.

Пройшовши шлях із сотнями зупинок,

Не заплативши правди ні гроша,

Чекає день нових усмішок сонця,

Чекає ніч пробудження зірок

І ранок зазирає у віконце,

І вечір робить несміливий крок.

У круговерті світу час – нетлінний, -

Не продає і не купує суть,

Насичується істини промінням,

Лиш вічність й небуття його пасуть.

Піщинки мрій залишаться за нами,

Краплини спогадів розтануть, наче сніг.

Усе змивається невпинності дощами,

Та все вертається на сутності поріг.

І що було до нас, те буде й після –

Людська природа, як коловорот.

Нетлінна пам'ять і фольклорна пісня,

А інше все… Лиш новий поворот.

Життя людське, як папороті квітка:

Цвіте вогнем крізь морок небуття.

У серці брунькуватого зернятка

Ховається усесвіту життя.

Напиши мені

Напиши своїм серцем як боляче жити у світі брехні.
Напиши своїм духом, чи соромно буде мені
За прожиті рядки, за несказані в римах слова,
Бо інакше мій подих окутає гірка імла. 

Напиши своїм поглядом, що не сказав між думок.
Напиши у мовчанні, чи правильно рОблю я крок.
Напиши мені вперше... А я прочитаю той лист
Під осіннього вальсу багряних думок падолист.

Подумай 

Шукаєш прощення, та сам не пробачаєш...
Хочеш любові, та не любиш сам...
Що в мить чужого щастя відчуваєш?
Чи дякуєш за долю небесам? 

Усе в тобі кричить про переваги:
І виховання, й гордість у очах...
Та все воно - лише стежки до страху,
Коли вкінці дороги - тільки крах... 

Бо враз ти залишишся наодинці
З своїм егоїстичним почуттям.
Тепер зі світом ви - лише чужині,
Не варта дань твоїм сліпим знанням... 

Подумай добре, доки ще не пізно,
Що є найважливішим у житті...
Щоб потім не просити в Бога слізно,
Бо прощення приходить в каятті...

Тепло твоїх рук

У теплі твоїх рук я знайшла свою першу домівку,

Де солодкі слова, ніжний шепіт мене колисав,

Я росла і раділа, босоніж ступа на долівку

І знаходила всесвіт між цвіту й тендітності трав.

Ти була моїм всім – найріднішим у світі створінням,

Твої очі любов’ю зігріли на тисячі миль.

Я цвіла, наче квітка, пускаючи в землю коріння

І знаходячи щастя між сонячних променів хвиль.

Пролетіли роки, я давно вже дорослою стала…

Та тепло твоїх рук залишилось у серці навік.

Мамо мила моя, твоя віра в мені проростала,

Щоб з душі народився добра і надії потік.

Кожним віршем своїм душі інших людей обіймаю,

Щоб стелилось добро вишиванками радісних рим.

Та тепло твоїх рук, як дитина, я ще пам’ятаю…

Десь частинками неба у пам’яті з серцем горим ...

Я мовчу

Я мовчу... Для правди слів не треба.
У мовчанні так багато знань:
Розуміння осяйного неба,
Витримка надії, сподівань,
Щирість і окриленість усмішки,
Неймовірність запізнілих снів,
Ще вітрів упевненості трішки,
Всесвіт невимовних відчуттів...
Все сказати може чистий погляд,
Зморшка мила в кутику очей,
Дотик рук, неписаний світогляд,
Упередження п'янких ночей,
Любування вітром при дорозі,
Розуміння власного буття.
І без слів я розказати зможу,
Що ж насправді є моє життя...
В ньому так багато спостережень,
Почуттів, надій та сподівань,
Мрій далеких, страхів та обмежень,
Кроків невагомих і блукань,
Все, немов у всіх, але водночас -
Зовсім інше, бо воно - моє...
Знов ловлю на сОбі запах ночі,
Соловей із неба пісню п'є...