Билини

Про річку

Десь посеред степу загубилась річка - 
Синя смужка неба, зовсім невеличка,
Та вода в ній чиста, наче із криниці.
Назбирались в часі різні небилиці:
Буцімто та річка - сліз крило жіноче,
Що родили ночами її ясні очі,
В тузі загубивши серденько навіки
За своїм коханим, рідним чоловіком,-
Полишив лебідку, полетівши в небо... 

Зовсім мало щастя для кохання треба:
Тільки правда поглядів й голод пізнання,
Тільки віра в справжнє, кроки навмання
У майбутнє зоряне, зіткане із мрій
І любов із вірністю, згорнуті в сувій. 

Доля-небоквітка два звела серденька,
Двоє зовсім різних, доленька- одненька:
Покохати щиро й душу всю віддати,
Але мало часу разом щастя мати... 

На війну забрали милого із ночі,-
Затремтіло серце, слізьми вмились очі.
Щодня виглядала любого край тину...
Не вернувся більше - на війні загинув...
У садку дівчина довго горювала,-
Мало було радості... Нащо покохала?!
Та уперте серце сАмо обирає:
Кого ненавидить, кого пробачає.
Більш не полюбила, бо душа ридала:
Слізьми свою гірку долю поминала,
Їми умивалась, в них лягала спати...
Якби ж то не мучитись... і не відчувати... 

Серце полетіло за милим у вирій, -
Десь у небі разом новий день зустріли.
А на місці тому розлилися річка
З чистою водою... зовсім невеличка...

І приходять люди з неї воду пити,
Щоб так само віддано й щиро полюбити,
Щоб душа дівчини більш не побивалась,
Щоби завжди на щастя знову сподівалась.
Через жертву чисту хтось знайде спасіння,
Хтось відкриє душу, або грань прозріння.
Лебеді на річку завжди прилітають,
Бо, напевно, тугу також відчувають...
А, може, - то душі у птахах, живучи,
Мають час любити на землі квітучій...