Твій вибір

Змінись!

Пустота душі дзвеніла мухами:

Набридливими, дрібними, кусючими.

І ти її настільки довго слухала,

Що звикла до безвиході гнітючої.

Усе в житті топилося у сірості:

Ні почуттів, ні мрій, втекли емоції.

І на обличчі – лиш сліди змарнілості,

Невпевненість – у порухові й кроці…

Імлою застелило світло неба,

Туман окутав липкістю страху.

Невже таке життя для тебе треба?

Невже ти зупинилась на шляху?

У боротьбі – ніколи не здаватись –

Таким мав бути по життю девіз.

А ти обрала шлях «не опиратись»,

І топиш шанс серед  мільйона сліз.

Чи варта пустота твого падіння?

Поглянь угору – там життя кипить!

Знайди в собі краплиночку прозріння!

Хай новий день бажаннями п’янить!

Зміни падіння на красиві злети!

І пам’ятай, що все – в твоїх руках!

Будь тою, що надИхує поетів

Шукай свій власний, неповторний шлях!

Ти, любов

Ти знаєш, любов, я тебе серед сотень шукатиму!
Ти знаєш, любов, я тебе серед тисяч чекатиму!
Ти знаєш, любов, я тебе між мільйонів знайду!
Або ти прийдеш, чи я на поріг твій прийду. 

Ти віриш, любов, у свої неймовірні дива?
Ти віриш, любов, що про тебе - найкращі слова?
Ти віриш, любов, що добро - твоє друге ім'я,
А ще: ніжність, відданість, чесність, надія, сім'я? 

Ти чуєш, любов, як шепочуть тобі почуття?
Ти бачиш, любов, що з тобою за руку життя?
Ти хочеш, любов, щоб знайшли ми в тобі прозріння,
Бо тільки з тобою іти можна шляхом спасіння.

***

Душа невпевнено тягнулась до висот –

Боялася спіткнутись і упасти,

Хоч й володіла сотнями чеснот,

Та цінувала поміж ними щастя,

Бо не вбачала його в здОбутках важких,

Та бачила у шурхоті листочків,

У потічках маленьких і стрімких,

У силі й міці молодих дубочків.

Їй того щастя – з пригорщі долонь,

Аби лиш привід щиро посміхнутись,

Щоб, коли час побілить біля скронь,

Змогла до того щастя пригорнутись,

Зігрітись вічним сполохом вогню,

Що лише їй світитиме між росами,

Перемогти свою тяжку борню

Що починалася іще роками босими.

Душа тягнулась, і їй день світив,

Бо знав її думки і мрії ношені,

Бо світ і час її також любив

За вогник той, що сяяв поміж росами…

***

Серце спинилось навшпиньки...
На годиннику ніч.
Чути десь плач дитинки.
Полох сховався за піч.
Чиркають зорі спокій
Із небесних кострів.
Місяць стоїть одноокий 
Серед нічних островів.
Вітер схиливсь край тину-
Яблуні віття гойда,
Шепче, що не покине,
Дарма, що слова - лиш вода.
А в цвіркунів весілля -
Гулятимуть аж до зорі.
Картопелька - породілля
Чекає своєї порі.
Бджілка на грушці заснула,
Що впала ще вчора в траву.
Рибка в ставку пірнула -
Сполохала сливу криву,
Що колись необачно
Знайшла собі спокій тут.
Зате скільки нею побачено
Світил, що на небі пливуть!
Тиша вгорі спотикнулася 
Криками чорних ворон.
Вранішня зірка проснулася -
В Світу - на все свій закон.

• Полох - істота, що лякає дітей.

Небесні костри

Я була синім небом нескошеним.
Я була в полі вітром непрошеним.
Все чекала надії із вірою,
А вони мені - серце мріями. 

Сонце в хмарах спадало росами.
Знову сльози тікають від осені
І душа розривається римами 
То тихенькими, то нестримними. 

В потічках всі слова розгубилися,
Власним значенням вперто умилися.
А тепер позбиралися парами
Водять вірші їх знову отарами. 

День милується тихим спокоєм
І хмаринками в небі високому.
Я ж чекаю нічної пори,
Щоб палали небесні костри.

***

Я так боялась дихання дощу,
А виявилось, що уже даремно.
Твою байдужість більше не прощу.
Бо знаю, що в душі твоїй затемно. 

Ти закутки її не вимітав.
І наплодилось гордості безмежно.
Ти ще нікого так не покохав,
Щоб аж до серця і необережно. 

А я відкрила душу як вино,
Та лиш дарма - в бокалі тільки скисне
І не п'янить тебе, мабуть, воно.
І подих між двома вустами висне. 

Я з зустрічей сплела тоненький шарф,
Та він, нажаль, ніколи не зігріє.
Ти не знайшов моїх сердечних арф,
А я твої - шукати не умію. 

Тому повз тебе тихо я пройду
Й не оглянусь, й на мить не пошкодую.
Своє кохання між дощів знайду,
Лише для нього душу відкоркую.