Все ні про що

****

Давай, кричи, що я тобі - ніхто!!!
Та ціле небо в наших поцілунках!.
Хай сни із нами грали у лото,
Та сонце обіцяло подарунки. 

І кожна птаха край мого вікна
Зізнається, що бачила нас разом.
Це ти утік, коли прийшла весна!
Це ти хотів забути мене з часом! 

Покаяння твоє, - немов туман.
Не обіймай - ні миті не лишуся.
Зі зрадами приречений обман.
В історію про двох не повернуся. 

І липкий сором миготить як біль,
І терпка рима гіркотою плаче.
Я відстані малюю звідусіль,
Ні краплі більш для мене ти не значиш!

###

І забути, що серце б'ється не навіки, а на життя...
Не спинятись, коли озветься твоє вранішнє каяття,
Не будити траву край лісу, бо їй сняться весняні сни,
Не кохатися біля мису... Будуть свідками чаклуни.
Не зривати конвалію першу, бо ніколи не розцвіте.
Врешті-решт, серед всяких звершень і твоє десь таки росте:
Чи маленьке, а чи велике, чи на радість, чи на біду,
Станеш ти назавжди особливим і у часу, і у роду.
Бо ти сам обираєш стежку, бо ти сам обираєш шлях.
Хто крокує наосліп, важко, хто звіряється по зірках...
Не обрати для двох - одного, бо як самі прийшли в цей світ,
Так і самі підем із нього. Кожен, правда, у свій політ. 
І забути, що серце б'ється щонайбільше на сотню літ,
Щоб зустріти чарівні весни, щоб пишався тобою дід
Той, що бачить усіх і всюди, Той,  що знає усі шляхи.
Ми усі - надзвичайні люди, хоч і тягнем свої гріхи.
Спроби іншої вже не буде, не вернутись назад ні разу.
Всі ми - просто звичайні люди, хоч не видно того одразу.

Правда про любов

Не в тому справа, хто кого любив,

А в тому – де любов запропастилась?!

Хто молоду, її красу убив,

Кому вона іще не одмолилась?

Чекала вірно, в парі із добром,

Надією кормилася щоднини,

А чорний ворон крапленим крилом

Забрав її назавжди від родини.

І де тепер їй прихисток знайти?!

Залишена край степу сиротою…

Серед вітрів і неба голоти

Як не побратися в безвиході з журбою?

В самої сили - ні на один крок,

І погляд не у небо, а додолу,

Хоча вгорі, де тисячі зірок,

Могла знайти би стежечку додому.

Кому потрібна та гірка любов?!

Кому солодка і п’янка відрада,

Коли у грудях – до кипіння кров,

Коли між двох немає слова «зрада»?!

Все досить просто – серце не болить,

Коли любові у собі не має.

Не в тому справа: хочеться любить -

Вона підносить й навіть окриляє,

Та боляче, як ти її пізнав –

І загубив – на трохи чи назавжди.

Тому не лячно, хто і не кохав,

Бо він не знає розуміння правди.

Десь степом кроки вітер заміта…

Допоки боїмося одкровення,

Шукає правда згублені літа,

Любов шукає віри і прощення…

###

Неба чистий поцілунок у саду осіннім-
Час, коли приходить щастя запахом прозріння.
Золотим краса малює небо на світанку, 
Грає листя золотисте спалахом на ганку.
Ціла вічність в одній миті - як не закохатись?!
Солод яблук й винограду на вустах пізнати...
Щедра осінь знов дарує силу рівноваги,
Щоб знайти у душах людських боротьбу й відвагу,
Бо часи важкі настали, де випробування
Глибину черкають тонко людського єднання.
А в саду розквітли знову милі хризантеми.
Кожен з нас шукає стежку до свого Едему.

***

Я писала коханням на згубленім неба крилі,
Поки в ирій летіли всі спогади, як журавлі.
І листочком осіннім мій смуток упав у траву,
Щоби щастям розквітнути в ніч весняну,  грозову.
Сонце світить так холодно- вже й не вхопити тепла.
Літня спека розтанула, наче і мить не була.
І нездійснені мрії все кличуть у неба блакить,
Щоб відчути як жити, коли на душі не гірчить.
Вітер спрагло розчісує втомлену, жовту траву.
І кульбабу гарячу я вже до весни не зірву...
Тихо місяць колише листопад на свому крилі,
Поки сни мої тануть осіннім дощем на землі.

Любі читачі, я дуже вдячна вам за те, що залишаєтесь зі мною))))