Шлях

До тепер

***

Заплакало небо полинню холодних дощів,

Посипало голову білим пухким попелищем

Й ховається щастя посеред сірих плащів,

А сум не стихає – водою довкола хлище.

 

У змерзлих долонях ховається ще тепло,

Та вже його подих ледь-ледь на землі жевріє.

І літо вмирає, що десь у листочках жило,

І осінь відходить в солодкі, натхненні мрії.

 

Ступає неквапно калюжами жінка-зима,

В долонях стискаючи білу свою хустину,

І холодом – тіло, а казкою – душу пройма

Чекаючи нову нічку і нову днину,

 

Коли вже законно настане її пора,

Щоб бути довкіл господинею свого царства.

Стоїть заворожено в тиші німій гора –

За честь їй пізнати найперші зими багатства.

 

Й сніжинки, мов квіти, спадають із темних хмар,

Вражаючи землю своїм феєричним танцем,

Щоб згодом на вітті лишити малюнки чар,

І ночі кружляти із вітром – німим коханцем.

 

Пливе сіра млявість, мов привид, серед дерев.

Ступає зима ледь помітно і невагомо,

Така особлива, із гідністю королеви,

Щаслива й привітна, бо знову прийшла додому.

 

***

Так додому вертається щастя:
Тихим скрипом замерзлих снігів,
Блиском світла в очах, що не здасться
І теплом, яке в серці зігрів. 

Так додому вертається мрія,
Що у вікнах старим каганцем
Розбудити дитинство уміє,
Як малюнок простим олівцем. 

Так додому вертається спокій,
Що шукав власний шлях між ялин.
Він ніколи не був одинокий,
Хоч завжди залишався один. 

Так додому вертається свято,
Розчищаючи змерзлі стежки,
Бо покликане завжди вертати
Через відстань, розлуки й роки. 

Так додому вертається диво:
Хмаркою диму із коминів, 
Із прочиненими дверима
За межею картин і снів.

 

***

Я просто жінка: не свята, а грішна...
В житті зробила сотні помилок,
Але для тебе стану зовсім інша,
Аби ж і ти ступив до мене крок. 

Я просто жінка: вся у протиріччях,
Летіти, плисти, бігти до мети,
Щоб потім знову глянути у вічі,
Де справжню мЕне бачиш тільки ти. 

Я просто жінка: я така, як небо -
На дотику руки, й не дотягтись.
Лиш знаєш ти, що справді мені треба.
Якщо не прийдеш, то хоча б наснись. 

Я просто жінка: сильна, але ніжна.
Не залишай ніколи в самоті!
Я просто жінка: і свята, і грішна,
Така як є у власному житті.

 

***

Є дорога додому - солодка гірчинка серцю,
Вона терпким теплом огортає за кожний крок,
Коли в грудях - метеорит несеться,
Коли погляд - спрямований до зірок... 

Та дорога ріднішає в кожний прожитий спомин:
Перші кроки босоніж, із друзями гамірний час,
Поцілунки украдені й дотик теплих долоней,
Перший солод кохання, що так несподівано згас... 

Кожен камінь на ній пам'ятає твою історію,
У піщинках зосталися тисячі нас таких...
І ведуть ті дороги від обрію і до обрію,
І ведуть ті дороги до рідних для серця - близьких.

 

***

Навколо тиша стелиться безкрая,
Сльоза замерзла в яблуні очах,
А ти ідеш туди, де добре знаєш: 
Тебе зігріє сонцедім у снах. 

Поля застигли у німім мовчанні,
Скрипучий сніг поблискує теплом:
Холодна ковдра землю гріє зрання,
А виглядає заспаним хутром. 

І вітер стих: сховався десь у лісі,
Із білкою в дуплі малює сни.
Мороз висить бурульками на стрісі,
Виводить на шибках красу весни. 

А ти ідеш від хати і до хати
І зазираєш квапно в комини...
Ніхто не хоче на нічліг пускати.
Все як завжди, іще із давнини... 

Та ти й не сильно просишся - не треба,
Чекає власний дім поза селом:
Там коси розпустили дикі верби,
Там спокій все накрив своїм крилом, 

І крига постіль вирівняла вміло,
Щоб спалось добре в задзеркаллі душ,
Щоб рибки сни цілунками будили.
Спочинь і очі радісно заплющ! 

А завтра новий день, нові турботи.
Захочеш - потруси на віття сніг,
Або спускайся з гірки до хрипОти,
Позамітай сліди біля доріг, 

Чи пощипай в дітей рожеві щічки,
І смійся з ними, на санчата сядь,
А уночі ти знов підеш до річки,
Де сни твої малює чиста гладь.

 

***

На тинові сидів старенький кіт,
Шукав в очах прохожих розуміння.
Прожив з бабусею багато літ:
Ловив на ганку вранішнє проміння 

І ласував смачненьким молоком.
Бабуся часто гладила рудого.
То горобців полохав за струмком,
Або дражнив між тином пса чужого. 

Все думав він, що буде так завжди-
Маленьке щастя і бабусі руки...
Холодна осінь замела сліди,
Залишивши лиш гіркоту розлуки... 

Пустує миска. Вихололий дім
Вже навіть душу в снові не зігріє
(Лиш вітер свище в комині старім).
Рудий там виживає як уміє... 

Давно всі миші у дворі зловив,
Сусідка якось хлібом годувала.
А кіт і далі самотою жив...
Його нічого більше не лякало. 

І день за днем спостерігав життя
На тинові біля старої хати...
Яке його чекає майбуття - 
Старий... уже не треба щось чекати. 

Та якось стежкою проходило дівча:
Таке мале з рожевим, гарним бантом.
Кота рудого вгледіло здаля...
А далі... почались в старого мандри. 

Він і не рипався - а що з того?!
Хіба щось гірше трапитися може?!
Дівчатко йшло до дідуся свого
І глалило рудого по дорозі. 

"Дідусю любий! - крикнула мала
(Дід вже не дочував давно усього,-
Дивись, тобі я друга принесла!"
І віддала йому кота рудого.


"Ти більше не сумуй, вже не один.
Він другом тобі буде і зігріє..."
Отак маля із поглядом ясним
Подарувала двом життя надію.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше