Холодне

***

А вчора тебе не стало – частинки мого життя…

Погас ти, неначе свічка, й немає вже вороття.

Та знаю, що десь незримо ти бачиш і далі нас

І молиш за рідних Бога, як це робив увесь час.

Ти прикладом був для мене у вчинках і у словах.

Ти був для сім’ї – опора, підтримка і голова.

Ти вчив нас життєвій мудрості і мудрим завжди був сам.

Як нам ще багато треба, щоб йти по твоїм стопам!

Дідусю, так сумно без тебе… Стілець за столом пустує.

Не чути розмови твоєї… Ніхто більш нас не згуртує.

Весь рід на тобі тримався, до тебе ішли у гості…

Тепер же – пуста кімната й холодна на ліжку постіль…

Та в пам’яті ти назАвжди залишишся добрим, щирим,

Згадаю тебе не раз ще в своєму життєвім вирі…

Навчив ти мене багато, найбільше: любити рідних,

Жити в думках високих, позбутися прагнень бідних.

Так гірко без тебе, дідусю… і сум наш не описати…

І слова тобі – не сказати, і більше не обійняти…

Хай буде тобі там добре, хай буде тобі там світло…

Ми свічку за тебе запалим… сльоза полетіла з вітром…

***

Теплий спогад зимовим ранком

Розбудив мою сонну душу,

Попросив із варенням манки,

Із батьківського саду - груші.

Він прийшов на гостину щиру,

Щоб зігріти замерзле серце

І приніс десь забуті крила,

І рожеві маленькі скельця.

Спогад той вже старим здавався,

Хоч усмішка була дитяча,

Сміх веселий в очах сховався,

А я думала, що він плаче.

І повів спогад нас до лісу

По стежках вже забутих досі,

Заспівав веселеньку пісню,

Як ходили дівчата босі,

Як носили воду з криниці,

Решетом у відро носили,

Як збиралися на вечорниці,

Пироги на воді місили.

Довго ми по лісах ходили

І згадали усе-усеньке.

Мою душу теплом зігріли,

Розтопили холодне серденько.

Залишив мій спогад сніжинку,

Обіцяв приходити в гості…

Вечір снігом замів стежинку,

Де ходив мій друг рудохвостий.

***

Зима прийшла з горнятком теплих снів

І молоком розбавила світанки.

Та кожен день не вистачає слів,

Щоб змалювати всі ті витинанки,

Якими прикрашає ніч шибки,

Якими день обвішує дерева,

Якими ранок стоптує стежки,

Аби пройшла холодна королева.

І філіжанка мерзне у руках,

Вершки змішали радість і тривогу.

Молочний шлях тікає по зірках,

Комусь малюючи небес дорогу.

Сріблиться поле чистим полотном,

Ясніє небо зоряним малюнком.

Рипить сніжок веселий під вікном:

На завтра слід лишиться візерунком.

І казка знову ходить з дому в дім:

Їй хочеться тепла, любові, ласки.

Залишить диво на хвості рудім,

А в мандаринах – крапельку підказки.

Снує зі згадок час тонку вуаль.

Рік проминув, залишивши світлини.

Минуле відійшло в туманну даль.

Приносить щастя тінь нової днини.

***

Зазвична рима котиться у прірву:

Їй не знайти той тонкий ідеал,

Ту незбагненну і далеку мрію,

Те головне начало із начал,

Їй не скорити серце захололе,

Не розтопити лід на дні очей.

Усе – лиш тільки поряд та довкола,

Серед туманів втомлених ночей.

Їй не зустріти рОсяних світанків

Між колисання тихого дощу,

Не відзначати перемоги п’янко

У фразі невагомій «все прощу»,

Бо в ній не те звучання цього часу,

Не ті уламки битих сподівань,

Коли у серце западають фрази

Із перших звуків - сполохів зізнань.

Й шукає рима власні ідеали,

Мандруючи між серцем і життям.

Їх так багато!.. тих, що вже шукали…

Звели великий і розкішний храм

Всім поєднанням слова й розуміння,

Що у душі пробуджує жагу.

Лишилося омріяним уміння

Знайти в собі нескорену снагу

І риму віднайти у слові чистім,

Щоб западала в душі як любов.

А доти фрази з’єднують намисто

Зазвичних віршів, що не будять кров.

***

Небо ніколи не було моїм,

Хоча я прагла завжди в піднебесся.

І крок мій на землі не був легким,

Проте саме таким він всім здається.

Я так хотіла бачити любов

Щодень навколо: в поглядах найближчих,

Та інколи холола в серці кров,

Бо відданість мою хтось просто нищив.

Я віддавала рідним все тепло,

Бо так хотіла того ж в їхніх душах,

Та часто мені холодно було,

Хоча моя молитва невсипуща

Благала за життя усіх довкруг,

За щастя рідних, за прощення злоби…

Тоді мій холод грів найкращий друг

Небесної крилатої природи

І лиш йому я бідкалась у час,

Коли боліло серце в моїх грудях.

Тоді вже він молився за всіх нас

Й шептав у снах: «Все добре в тебе буде!»

Я вчилась віддавати всю себе,

Свої думки, свій час, свої бажання,

Аби знайти промінчик між небес,

Що марними не стали сподівання.

І завжди уповала на добро,

На людськість: неосяжну, щиру й гідну.

Життя моє між клопотів пливло,

А я йому раділа в час погідний:

Тоді, коли була іще мала,

Коли жіночність у мені буяла,

Й тоді, коли між зморшками чола

Свого обличчя вже не пізнавала,

Бо все, що мала й маю кожен день –

То усмішка того, хто завжди в серці,

А в ньому ж стільки закутків й кишень,