Втрати

***

Ми всі пишем листи Миколаю

І все просимо в нього ласки,

Щоб приходив від краю до краю

І розносив гостинці й щастя.

Просим щирості і любові,

Чи заслуги, а чи багатства,

Не було щоб війни і крові,

Щоб пропало у світі рабство.

Просим віри, або смирення

І здоров'я, і довголіття...

Шлем Святому ми одкровення,

Щоби душу свою зігріти...

Але хто за його попросить,

За того, хто роздав усе людям?!

Хто у гості його запросить,

Щоб зігрівся холодним груднем?!

Може, він стомився з дороги?

Бо ж все ходить від хати й до хати.

І, напевно, болять йому ноги

По холодних дощах ступати...

Вибач нам, Святий Миколаю,

Що лиш вміємо ми прохати...

Ми у Бога за тебе благаєм:

Хай пошле тобі сил багато,

Щоб лишався для нас ти дивом,

Щоб завжди тебе шанували

І молилися незрадливо,

І у гості щороку чекали.

Мудрим й щирим ти є, я знаю.

І велика завжди твоя ласка.

Я сьогодні дарів не чекаю...

Лиш посидь зі мною, будь ласка.

Заварю тобі чай гарячий,

Щоб зайняти думки і серце.

Бачиш, небо сьогодні плаче...

Може, завтра воно всміхнеться?

Схожий ти на мого дідУся,

Що пішов назавжди у небо.

Ти не думай, я не журюся,

Мені просто так зараз треба...

Все в житті - то шляхи Господні.

Ми достойно пройти їх маєм.

Хоч утрати є незворотні,

Та надію в собі шукаєм.

Як підеш ти назад додому,

Передай нашим рідним привіт.

Бо я знаю, що в серці твому

Уміщається весь людський рід.

Хай їм вогник тепла засяє

І почують наші молитви.

Вони також, напевно, чекають

Того дива, що здатне зігріти.

***

Не буди мене небо: сьогодні не хочу літати,

Буду вчитися землю так легко, як вітер, топтати,

Буду вчитись не падати, а як впаду - підніматись,

Буду йти уперед, бо назад нам не треба вертатись.

Не буди мене, серце: життя все одно не додасться.

Я сьогодні посиджу за кавою з власним щастям.

Я сьогодні подумаю, скільки всього дано для мене,

Щоб радіти життю за усе, що я маю, щоденно.

Не буди мене, ранку: у ночі - замало чАсу,

Щоб мені розказати про всі чарівні прикраси,

Щоб зігрітись під ковдрою з власними щирими мріями.

Не буди мене, ранку, може поспати зумію я.

***

На мої долоні випала зима.

Скрізь тебе шукаю, а тебе нема...

І не чути слова, й голос десь пропав...

Може ти, дідусю, вчора заблукав?!

Може не побачив, стежки не знайшов?

Може ти, дідусю, не туди зайшов?

Повела хвороба на тернистий шлях...

Але ти достойно поборов свій страх.

Шкода, що не вистояв у тяжкій війні.

Не сказав, що боляче, ти тоді мені...

Загубили відстані тепер всі слова,

Час не зупинити нам... кожен щось програв...

Не знайти стежиночки, де ти все ходив.

Сніг замів сліди усі й душу - теж замів...

Та мені уривок він з пам'яті приніс

Як ходили ми колись по гриби у ліс,

Як приносив ти мені нитки і гачок,

Щоб усе уміла я... Й серед книжечок

Обирав ти Біблію й дарував мені,

Щоб була спокійною серед метушні,

Думав, що хорошою стану в майбутті.

А гріхів зробила я... досить у житті.

Та твої повчання всі й зараз пам'ятаю,

Я їх з обережністю в пам'яті складаю

І синів навчаю так, як і ти нас вчив:

Справа не рахується як не доробив,

Все треба уміти, хоч не все робити,

Рідних - шанувати, а сім'ю - любити.

Йдуть твої стежиночки прямо в небеса.

Там тебе чекають спокій і краса,

А нам тут ходити по земних стежках,

Поки Бог не вирішить поєднати шлях.

***

Хай залишиться згадка про те, що уже не вернути.

Хай пам'ять не гасне, назавжди малює сліди.

Емоції прОжиті хочеться знову відчути.

Та час протікає, мов річка живої води.

І те, що було, світлим спогадом душу зігріє.

Світлина любові, де щастя - то дар із дарів.

Видужуй, мій таточку! Мама без тебе марніє.

Дідусь вже на небі бабусю, напевно, зустрів...

***

Бережіть, люди, рідних і душі свої бережіть!

Те, що поряд завжди - лиш краплиночка нашого щастя.

І так мало часУ, щоб достойно на світі прожить,

Та й чи зможемо ми... чи, може, і того не вдасться...

Бережіть, люди, спогади, щастям діліться своїм!

Бо розділена радість із часом стає все солодша.

Не цінуйте того, що тримає в житті вас земнім,

Бо стежина людська із подихом кожним коротша.

Бережіть, люди, віру! Без неї - втрачаємо глузд

І нема тоді сенсу в надії, любові і мрії.

І обдумуймо те, що зАвжди виходить із уст,

Бо слово як ранити, так і зцілити уміє.

Бережіть, люди, спокій і тишу свою бережіть!

І діліться любов'ю! Не соромно в ній признаватись.

І кажіть своїм рідним як любите їх! Не мовчіть,

Бо вже завтра, можливо, й не буде до кого озватись...

***

Самота серед лісу гуляла

Й забрела у чиюсь хатину.

Вона й сЕбе не дуже-то знала,

А тут стріла у домі людину.

Та сиділа, така одинока,

Наче людства у світі немає.

І беззвучні були її кроки,

Мов ніхто по землі не ступає.

Сум у серці давно поселився

І душа зачерствіла окрайцем.

Навіть сон цій людині не снився,

Не раділа світанку вранці.

Й одинокість її губила:

Не шукала людина щастя.

Самота ж недарма бродила

Там, де й світлу пройти не вдасться:

Вона істини скрізь шукала,

Щоб збагнути, у чому біди,