Шлях

На скрижалях долі

***

На скрижалях нашої долі

Хтось тихенько робить помітки.

Ми втомилися з вибору волі,

Бо нам вибір давався рідко.

Ми заплутались між нейронів,

Що ведуть десь далеко вгору.

Ми шукаємо посторонніх,

Які скажуть, що це не впору:

Обирати й слабким лишатись.

Тільки сила в війні - спасіння.

Нема часу просто боятись -

Всім керує одне везіння.

І забули, що Божий Задум

Від початку у наших душах.

Кожен сумнів лишаєм позаду

Так велично і непорушно.

Біжимо за вибором маси,

Спотикаючись кожним кроком.

А попереду - швИдкісна траса

На десятки наступних років.

За зачиненими серцями

Не знаходимо розуміння.

Що ж це коїться, люди, з нами?!

Де втрачаємо чисте сумління?!

 

***

Розрослися мальви край мого безсоння,

Дихають минулим у нічні думки,

Гріють свої квіти жовті на осонні

І торкають спомином заспаним руки.

В попелі історії білобоким усміхом

Визирне хатиночка наших праотців,

Садом заколисана, у розмові з соняхом

Душу вишиватиме між картин митців.

Ніжністю і казкою оповита істина,

Серцем намальована в споминах життя,

Затеплилась щирістю і старою піснею,

Мальвами квітчаною в римах майбуття.

Відгомін прожитого – у гіркому щемі,

У солодкім спомині теплих почуттів,

В українських досвітів пізньому Едемі,

У затертих сповідях згублених листів.

Розрослися мальви щастям і коханням,

Жовтобоким серцем гріють мої сни

І тривожать душу щирим сподіванням,

Що життя воскресне із руїн війни.

 

***

Травнева Ніч прощаласяся з Весною:

"Куди, жебрачко, ти тепер підеш?!

Твоє обличчя спалене війною,

Твій біль утрати не знаходить меж.

Ти своє горе вже не залікуєш

Чи пройде рік, чи десять, а чи сто,

Лиш власне щастя розпачем руйнуєш,

Та цьому не зарадить вже ніхто".

А ти все посміхалася крізь сльози

Й ховала відчай серед забуття,

Кидалась люттю у травневі грози

І прагла, щоб жило в тобі життя,

Але воно крізь пальці протікало

Червоним світлом найсвітліших душ.

Ти так іще нікого не кохала,

Як пізній цвіт тих незабутніх руж,

Бо в них ти залишИла власне серце,

Збинтоване мільйонами "люблю".

Тепер воно для неба тільки б'ється,

А ти ступаєш гордо на ріллю

І розчиняєш душу у світанні

Нового сонця, літнього тепла.

Шкода, що гірким видалось прощання!

Шкода, що цвітом згарища цвіла...

 

***

Що ти бачиш в моїх очах?:

Безкінечність, чи нездійсненність?

Світло ранку, чи тінь в словах?

Радість свята, а чи буденність?

Що ти чуєш в моїх думках?

Що шукаєш в забутих римах?

Застрягаєш у почуттях

Так раптово і так незримо.

Я - не клаптик у твоїх снах!

Я - чужа і далека планета.

Ми з тобою - земля й небеса,

Паралельні навіки комети.

Ми згораємо в різних світах.

Що тобі до моєї суті?!

Що ти бачиш в моїх очах? -

Інші виміри незабутні...

 

***

Найцінніше в житті так близько!

Воно сонечком гріє серце

І в душі розсипає намисто,

Що червоним багрянцем в'ється.

Найцінніше... воно, як повітря,

Що без нього не можеш жити.

Найцінніше... воно, як ріки,

Що течуть, аби все живити.

Найцінніше - у теплому слові,

У руках, найдорожчих в світі,

У простій безтурботній розмові

І в умінні за щирість любити.

Найцінніше- в усмішці рідних:

Чи дітей, чи батьків, коханих.

Найцінніше - у днях погідних,

В почуттях, у взаємних планах.

Найцінніше в житті так близько! -

У твоєму великому серці,

У душі, що не прагне зиску,

А для інших живе і б'ється.

 

***

Українкам

Ми писали свої історії,

Ми творили своє життя

По ніким не пізнАній теорії,

Обираючи лиш почуття,

Чи холодячи власний розум

Серед хвиль надсучасних днів.

Ми котились стареньким возом

Поміж вічно старих валунів,

То летіли швидше від звуку,

То сполохано падали вниз,

То тримали життя за руку,

То палили мрії, як хмиз.

Ми правими були й неправі,

Спотикаючись на шляхах.

Ми любили життя в заграві,

Заглядаючись по світах,

Щоб радіти вкотре світанку

І новому літньому дню.

Ми збирали роси по ранках.

Ми топтали голу стерню.

Ми були такими як кожен

І такими як ще ніхто.

Ми були до веселки схожі,

Чи до дико п’янких квітОк.

Ми були… і ми вічно будем,

Бо у нас найсильніший дух,

Перемогу лишень здобудем

Від полону російських задух.

 

***

Доносить вітер літню прохолоду,

Тривожні краплі падають на лист,

А вечір вкотре дивиться у воду,

Та тільки град все стелиться з намист.

І грім, до щему рідний і знайомий,

Торкає серце гуркотом здаля.

Знов відправляє вічність на паромі

Відбиток щастя - спокій короля.

Примхливість неба плавиться в калюжі.

Стирає дощ утому із душі.

О грізне небо, ми з тобою друзі!

З дитинства ще люблю твої вірші.

 

***

Спізнилась ніч до мене на гостину,

А я їй вже й обійми припасла,

Полудні ліньки виштовхала в спину,

Прозору сукню вперше одягла,

Щоб злитися із небом в чистий спокій,

Світити зорям мантрою тепла.

Щоб місяць знав, що він не одинокий -

Я притулюсь до білого чола

І подивлюся пильно в його очі:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше