Стікала ніч

Синові

Синочку мій любий, кровинко від крові,

Сьогодні твій світ помістився в любові

І сяє тобі серед юності щастям,

Щораз запевняючи: все в тебе вдасться!

Синочку мій рідний, сердечко від серця,

У жилах твоїх стільки щирості ллється

І стільки добра в твоєму погляді бачу!

А це так багато в житті зараз значить.

Лишайся таким через рік, або десять!

Хай Янгол веде незліченно ще весен,

Тримаючи міцно за руку і серце,

Бо все тільки з Богом у дусі вдається.

Синочку мій милий, будь гідним поваги,

Приймай свої рішення в мить рівноваги,

Знаходь власний шлях серед тисяч мільйонів,

Хай в твому житті не існує кордонів!

***

Стікала ніч судинами у небо,

Кривий ліхтар точив об неї ріг.

Просила зірка: дуже сяйва треба

На крок лишень, бо вечір все ж не зміг

Принести їй свій танець опівнічний

І витинанку вранішніх зітхань -

Усе здавалось, що він так їй личить,

Як надвечір'я для людських кохань,

Що на землі тривожать її душу

У поглядах запалених сердець,

А їй від того - крихкотілий кусень

Й безсонна ніч з отарою овець.

В усмішці вітер колисав колосся,

Притоптуючи спалену траву,

Неспішно вербам заплітав волосся,

Спіймавши обрис зірки у ставу,

У чаруванні запашної ночі

Злітав у небо білим каганцем,

Аби ж вона зустріла його очі

Перед світанком і своїм кінцем.

Весь світ не знав, що є таке кохання,

Але чи є?? Те не розкаже ніч.

Комусь - гірка полинь розчарування,

Комусь - доземне сяйво пліч-о-пліч.

***

Я шукала в словах свої рими -

Раптом стали вони всі чужими

І не снились щоночі й щоранку -

Залишались сумні до останку.

Так хотілось теплом їх обняти,

У щасливих казках колисати

Й посміхатися щиро їх мріям,

Але зараз я цього не вмію.

Загубилися дні між собою.

Цілий світ запалився журбою.

Хай летять мої рими у небо -

Саме там вони так зараз треба!

***

Помирала душа відчайдушністю неба,

Хоч іще не відчула найбільшу жагу.

Їй ніхто не сказав, що молитися треба

За свою непомірність і куцу вагу,

За несказану щирість хорошу в годину,

Коли горе чиїсь застеляло шляхи,

За розбиту надію й пустотну людину,

За непрощені сльози і чорні гріхи.

Помирала душа обезводненим морем,

Замість вітру ковтаючи сльози сердець,

Співчуття не знаходячи навіть у зорях

І, напевно, не вірячи, в вічний кінець.

Та душа зазирала у кожну шпарину,

Не маючи сили здійнятись увись,

Бо давно загубила у сОбі дитину

І найбільше не вірила слову "Молись!"

Помирала душа зачерствілим окрайцем,

Забуваючи істину свого буття:

Заслужити на сонце потрібно уранці,

Щоб світило весь день до світань майбуття.

***

Коли наші душі знайшли одна одну?-

Напевно, ще в небі, де зайві слова.

Ми відстань міняли і час... що завгодно,

Та в мові сердець все ж німа голова.

Як в давній легенді, у ніч на Купала,

Дві долі сплелися світанком одним.

У цій боротьбі я завчасно програла,

Лишаючи сумнів на милість води.

Заплетений в квітах купальської ночі,

Закоханий в іскри п'янкого костра,

Його малювали твої світлі очі -

Вінок із прийдешнього - наша пора.

Де Мавка й Лукаш власне щастя шукали -

Стежини ведуть у незвіданий світ,

Туди, де ми вперше й навік заблукали,

Там папороть гріє ще свій сонце-цвіт.

Та квітка нічна буде жити у серці,

Знаходячи силу в законі єднання.

Поглянь: її пагон в руках наших в'ється.

Скажи мені, що це, якщо не кохання?!!

***

Лиш тіло стримує крила,

Ногами вростаючи в землю,

Інакше ніяка б сила

Не втримала їх, напевно.

На відстані твого подиху

Живе моє вільне серце.

На межах немає остраху-

Все швидше звуку стається.

Куди не пішли б молитися -

Бог завжди лишається вдома.

Ми з часом вчимось миритися,

Хоча від життя - утома.

Для щастя замало розуму.

Всі кажуть, що безкоштовно

Безсоння лікують грозами -

Реклами довкола повно...

І як серед всього хаосу

Себе у собі пізнати?!

На фоні загального пафосу

Так хочеться крила здійняти.

***

Сльози забирають біль гіркого серця,

Та про що їм знати?! Сіль душі - жива,

Лиш вона ніколи словом не озветься.

Де зерно засієш - там чекай жнива:

Де посіяв смуток - пожинаєш відчай.

Де посіяв щастя - знайдеш сонця слід.

Тільки не дивися спогадам у вічі,

Бо отрути повен їх пожовклий цвіт.

Засівай кохання - будеш мудрість мати,

Зборену віками проб і помилок.

Засівай турботу - зможеш відчувати,

Що життя - то вічність, а не лише крок.

Засівай зернята щирості й любові,

Відданості людям, Богу і стежкам.

Лиш не сій розрухи на краплинах крові,

Бо зерно те виросте над твоїм життям.

***

Артефакти душі заховалися знов між словами,

Нерозгадані серцем, забуті на тернах стежок,

Все частіше тривожать своїми пророчими снами

У повільному танці застиглих між вікон думок.

Поскладані у скриню в надії на кращу годину,

Припадають буденністю вкотре із року у рік,

Артефакти душі – найцінніше від згадок дитини,

Що небесності сяйвом освічують пройдений вік.

Скільки їх назбирається в кращому кроці чи слові?!

Скільки їх розгубилось, назавжди утративши сенс?!