Шлях до серця

7.

     Вадим вперше за декілька років відчув,  щось накшталт задоволення. Як він все влаштував і найголовніше вдалося все. Вдалося не тільки познайомитися, але й провести пів дня разом.

Боже, яка вона гарна і ці дивовижні очі, в них ніби цілий Всесвіт зі своїми емоціями і почуттями. А її запах, який він відчув у закритому просторі своєї машини, майже не відчутний, але такий приємний.

Відразу закортіло відчути її запах на своїй шкірі.

Відчути смак її поцілунку. 

 Але справи залишок дня відволікали його від думок.

 Повернувшись додому, він зайшов на кухню, шукаючи Світлану, свою домробітницю. Вона щось готувала. Світлана зі своїм чоловіком Миколою, слідкували за господарством і були для Вадима майже родиною.

 - Добрий вечір. Світлана подивитись на мене?- жінка схвильовано обернулась.

 - Як я тобі? Ну як чоловік?

 - Вадим Іванович, що ви маєте на увазі? - жінка опустила очі.

 - Що ти подумала?- він посміхнувся,- Ну, наприклад, я міг би сподобатись молодій жінці? Як думаєш?

Світлана прискіпливо його оглянула і потім серйозно сказала.

 - Ви гарний, але частіше посміхайтеся, бо коли гніваєтесь хочеться сховатись під стіл.

Вадим глибоко вдихнув.

 - Я намагаюся. Просто все частіше біль виводить мене з себе. Ніби ми з ним едине ціле.

 - А Ігорю дзвонили? Може з'явився якийсь шанс?

Вадим уважно поглянув на неї. Світлана з чоловіком знали його до аварії. Він був їм вдячний, але якщо б з'явився шанс він би його не прогавив. Та напевно і Ігор би подзвонив.

 - Не переживай. Я навчуся жити по- новому, - Вадим шкутильгаючи пішов у свою кімнату.

Світлана з болем дивилась йому в слід, вона знала, що він це ненавидить, але нічого не могла з собою вдіяти. 

Величезне дзеркало стояло в його кімнаті, завішене тканиною. Вадим дуже давно не дивився в нього. Ніби те, що він міг там побачити, невимовно вразило би його, збентеживши до глибини душі. Чоловік не міг бачити себе слабким. Не звик і не хотів з цим змиритися, ще тиждень тому. Прийняти невідворотне. Для цього потрібен час. Час для всього свій. Він це розумів, але прийняття давалось нелегко.

Олена виявилась достатньо емоційною і головне якось реагувала на нього. Він не побачив в її очах огиду чи презирство і це дало надію. Маленьку та слабку, ніби промінь світла в повній темряві.

Вадим негайно хотів побачити себе всього і хоч на хвильку уявити те, як вона його сприйняла. Він ледь потягнув і тканина миттю впала на підлогу.

На нього з дзеркала дивився чоловік, зовні звичайний, можна навіть сказати привабливий, але обличчя напружене. Очі виблискували життям, зараз були здивовані.

Він ледь посміхнувся до себе спочатку невпевнено, ледь помітно, потім ширше. Його обличчя осяяла посмішка. Що ж непогано. Гарний початок. Вадим стиснув палицю в руці і зробив крок до себе у дзеркалі. Біль наче хвиля різко накрив. Він уважно спостерігав за собою. Зовні він ніяк не змінився. Невже навчився його приховувати? 

А Олена, як він далі повинен себе з нею поводити? Вадим не знав, але те, що присутність дівчини його відволікала, дарувала якісь нові емоції, ніби початок чогось хвилюючого та цікавого, це точно.

А може нічого не робити. Все залишити як є?

Вадим згадав слова свого улюбленого письменника "Воїн світла, одного разу почавши, йде до кінця."

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше