19.

Притулок вже зник з поля зору, а Олена все мовчала. Дивилась на те, як Вадим керує автомобілем і відчувала себе затишно.

 - Тобі напевно і не був потрібен будинок ? - спитала Олена дивлячись на нього, вона хотіла побачити його реакцію.

 - Я казав, що хочу щось особливе і напевно нарешті знайшов,- відповів він і подивився уважно в очі Олені. - Чи ти думаєш, що я зможу тепер тебе відпустити?

 - Але тепер мені потрібно на роботу. Що там казати?

 - Кажи, що я ще думаю. Я довезу тебе до агенства і зустріну в кінці дня.

Потім дуже гарно посміхнувся.

Значить він і не хотів щось купувати, але Олена ні секунди не ображалася на нього. Вадим подарував їй щось набагато цінніше.

Місто зустрічало сонцем і метушнею. Вони ще побалакали про плани на сьогодні і невдовзі Олена побачила, що вони майже на місці. Вона знала, що запізнюється, але мала на те важливі причини.

 - Я хочу, щоб у тебе сьогодні все склалося вдало,- вона посміхнулась.

 - Навзаєм, - Вадим наблизився до неї і поцілував, відчуваючи її подих на шкірі обличчя.

Олена теж йому посміхнулась і вийшла з машини, відчуваючи його погляд. 

Вадим залишившись один, попрямував на роботу. Треба було вирішити одне важливе питання. Алекс був у своєму кабінеті. Чоловік спокійно відреагував на появу Вадима, не задаючи зайвих питань в зв'язку з  вільним графіком шефа на роботі, останнім часом.

 - Ну що не знайшли причину?

 - Ні.

 - Здогадки?

 - Я вже декілька разів сам перевіряв, у нас все гаразд.

 - Я спілкувався з Анатолієм Миколайовичем і він згадав Лізу. Казав, що обіцяла зробити якийсь обсяг роботи, але не зробила. А вони вже перевели гроші. Звичайно, потім поставили суму в витрати. Треба передивитись деякі умови співпраці. 

 - Зрозуміло. А як бути з грошима?

 - Я  сам вирішу з нею це питання.

Вадим пішов до себе, вітаючись і замовляючи каву у Віри.

Пішов до вікна. Київ, його рідне місто. Місто з величезною історією. Місто, яке завжди давало сили і надихало. Вадим всім серцем любив його. Колись  тут він вперше закохався. Вони з Лізою вчилися разом. Вона завжди йому нагадувала про невпинний рух, який їх оточує. Дієва, наполеглива авантюристка. Її невгамовна енергія, підкорювала. Ліза не боялася ризикувати, ставити високі цілі і домагатися свого. Інколи він серйозно замислювався про те навіщо він їй був потрібен. Вона все могла сама. Це була їхня спільна мета. Ідея, яка їх об'єднала і повела вперед. Завзятість з якою Ліза домагалася свого дивувала. Для неї життя концентрувалося на ній самій, а все що ій було не вигідно, її не стосувалося. Не дуже весело.

 На яке співчуття він міг розраховувати? А може він ще раніше не витримав. Їхнього спільного шаленого темпу. Раніше робота Лізи була присутня майже в усіх проектах. Останні роки, Вадим намагався її не залучати. Болісні спогади про втрачене майорили на горизонті. 

Але її остання виходка була занадто карколомною Взяти гроші і не зробити роботу. Не інакше, як спроба нагадати про себе. Саме тоді, коли він вирішив  нарешті відпустити минуле і почати з початку. 

Недовго думаючи набрав номер.

Лізин голос був надто улесливим.

 - Вадим, любий. Привіт, це ти? Невже згадав про мою скромну персону?

 - Ну привіт, привіт. Треба поговорити.

 - Тобі? Зі мною? 

 - З'явилось деяке питання.

 -  Можна по обіді, сьогодні, якщо хочеш. У "Бабуїні". Я буду тебе там чекати.

Вона знала, як він любив цей ресторан, але давно там не був. Вадим мовчав, намагаючись подавити відчуття того, що вона все добре спланувала.

Ну що ж Ліза не хотіла змінюватися, але він більше не хоче грати за її правилами.

 - Добре  в 13:30. - і відключився.

Вадим хвилювався. Він незащо би не зустрівся з нею за інших обставин. Ліза добре вміла маніпулювати людьми і їм самим. І вдало робила це. Він знав, що з нею він пішов проти себе самого і тому інтуїція підвела його тоді. Він як не був собою.

" Бабуїн" зустрів затишком, але Вадим уважно роздивившись відчув, що все стало чужим. Він надто звик до власного будинку і власної компанії, що відчув себе не комфортно. 

Людей було мало, але вони були і коли він увійшов, обернулись на звук палиці. Зробив вигляд, що не побачив їх подив. Найголовніше зробити вчасно байдуже обличчя, тоді вони не здогадаються, а найголовніше Ліза.

Вона вже була тут, сиділа за своїм улюбленим столиком. Побачила його, дуже гарно посміхаючись, не відводила погляд. Красива, доглянута була як завжди на висоті. Вадим сів навпроти. Відчув різкий біль.

" Ні, тільки не зараз"- подумав він.

Титанічними зусиллями узяв себе в руки. Не посміхаючись промовив.

 - Привіт.

 - Привіт,- сказала Ліза, оглядаючи його. - Непогано виглядаєш.

 - Поки що живий, якщо ти це маєш на увазі,- він жестом показав на палицю.

Вона зробила невдоволене обличчя.

 - Ну навіщо ти так. Я завжди бажала тобі найкращого.

 - Та невже, - він відчув, як в середині піднімається хвиля огиди. До неї, яка перетворила їхнє життя на фарс. До самого себе, що так довго закривав на все очі. Напевно йому вже не цікава її думка.

 - Я в звіті виявив величезну прогалину. Виявилось, що тобі перевели гроші за роботу, а ти її не зробила. Тому нам повернули їх як витрати. В чому річ?

 - Ну розумієш.- Ліза відвела очі.- Життя зараз важке..

Вадим не хотів це слухати. І зараз вона не здавалась йому такою гарною, як раніше. Вона була лялькою. Бездушною обкладинкою, яка нічого не дає, а тільки бере.

 - Мені це не цікаво. Виконай те, за що отримала гроші чи поверни їх назад,- Вадим почав підводитись, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Ліза накрила його руку своєю, зупиняючи його.

 - Стривай. Розкажи як в тебе справи?- Ліза була сама люб'язність.

Вадим уважно поглянув на її доглянуту руку, яка тримала його. Йому стало цікаво. І що ж вона хоче на цей раз?

 - Я що виграв в лотерею і незнаю про це?- Вадиму стало смішно.