Розділ 12.1

Аврора, розмістившись на терасі з Майклом, говорили на нейтральні теми, доки чоловік прямо не сказав:

— Я не вірю у ваше кохання! Яка справжня причина весілля?

Аврора розгубилася, й відвернулася від нього.

— Ти не повинна виходити заміж за Деймона, яким би він ідеальним не був, якщо маєш сумніви! Авроро, не варто руйнувати своє майбутнє!

— Майкле, я бачу ти краще знаєш, як мені жити! — нахмурилася.

— Я не це мав на увазі! — захитав головою. — Ви обоє для мене важливі, тому хочу вам лише щастя! Але, знаючи, що раніше Деймону було байдуже на тебе, а тут раптове весілля! Все дуже підозріло!

— Підозрілим зараз виглядаєш саме ти, Майкле! — обурилася. — Я зробила свій вибір! Деймон також! Так чому ж ти, який так бажає нам обом щастя, говориш такі слова? Можливо не варто думати замість мене? Якщо я зробила помилку, обравши твого брата, то це лише моя помилка, і мені з нею жити!

— Вибач, я не думав, що ти так відреагуєш! — сказав чоловік.

— Майкле!

На терасі з'явився Деймон. Аврора побачивши його встала та з полегшенням зітхнула. Майкл також піднявся, й кивнувши, вийшов.

— Обійми мене! — схиливши голову на бік, промовила.

— Що? — округливши очі, запитав, адже не чекав від неї таких слів.

— Обійми мене! — повторила.

Він повільно підійшов, й легко провівши пальчиками по щоці, обійняв. Поклавши руку на потилицю, поцілував у скроню голови.

— Майкл спостерігає за нами? — тихо запитав.

— Так, він у вітальні, — прошепотіла у відповідь.

— Півонія, ти — хитрюга!

— Я не… хитрила, — сказала, й також обійняла.

Деймон міцніше притиснув до себе. Аврора легко доторкнулася вустами до впадини на шиї, й заплющила очі. Чоловік напружився від цього дотику та голосно вдихнув.

— Він пішов! — зиркнувши через його плече, сказала.

Деймон все одно не відпустив її з обіймів, а Аврора гладячи його за спину, продовжувала стояти на місці. Вони не говорили про свої почуття! Вони просто насолоджувалися моментом, а обійми стали лише доказом того, що їм було обом комфортно.

— Відвези мене додому! — першою порушила тишу, яка була між ними.

Деймон, неохоче відступив.

Аврора, не дивлячись на чоловіка, соромлячись того, що сама попрохала обійняти, обійшла його. Але «зрадницьке» серце все одно раділо!

Попрощавшись з дідусем Генрі, Роуз, й насупленим Майклом, Аврора та Деймон вийшли з будинку.

Чоловік зупинив її біля машини, й розвернувши до себе, повільно, легко, з ніжністю почав цілувати її обличчя.

— Деймоне, а як же шлюб за домовленістю? Ніяких почуттів та холодний розрахунок?

Чоловік провів руками по талії, й Аврора затамувала подих.

— Маленька, який вже до біса холодний розрахунок? — прошепотів на вухо, й стиснув талію. — Ти моя, дівчинко! — поцілував у плече, й Аврора тихенько застогнала. — Моя півонія!

— Ніхто не вірить, й не повірить… нашим почуттям, — прошепотіла. 

— Байдуже! — відповів, й відкривши дверцята машини, відступив. — Головне, що насправді відчуваємо ми! 

Вона, хапаючи повітря, провела рукою по низу живота. Без його обіймів, ніжностей, легких та невинних поцілунків, вона відчула… спустошення! Серце нестримно тьохкало у грудях, а по венах, ніби пройшовся адреналін.

Вони стояли один напроти одного, й Аврора кусаючи губи, розвернулася та сіла у машину.

Під’їхавши до будинку, Аврора взяла чоловіка за руку та попрохала піти за нею.

Піднявшись у кімнату, вона підписала шлюбний контракт. Деймон, примруживши очі, поглянув на документи в її руках. Аврора доторкнулася до каблучки, й промовила:

— Візьми їх!

Деймон бачив, як її руки тремтіли. Підійшовши, поцілував у щоку, й забравши документи, вільною рукою обійняв за спину. Вона вткнулася носом у його груди та насолоджуючись легкими дотиками, відчула, як тіло покривається мурахами.

— Що між нами змінилося? — запитала та обійняла його. 

Деймон всміхнувся та поцілував Аврору у маківку.

— Дівчинка, яку я раніше не помічав, раптово, лише за декілька днів перевернула мій світ догори дригом, — лоскочучи дівочу шию вустами, тихо сказав, — а заповіт її дідуся змусив зробити вибір, який обом був неприйнятний.

— Дівчинка ще й досі вважає, що умови неприйнятні, — піднявши голову та зазирнувши в його очі, промовила. 

— Ну що ж, тоді потрібно намагатися будувати своє життя так, щоб обом було комфортно! — сказав, й провів великим пальцем по щоці. 

— А, якщо ми не зможемо… побудувати цей комфорт, знайти спільну мову, що тоді буде із холдингом? — захитала головою.

— Ти далекоглядна! Живи теперішнім, але пам’ятай минуле, й думай, що у майбутньому все буде так, як ти побажаєш!  

— Я так не вмію! — зітхнула.