Глава 2

Ніколи не подумала б, що зустріну кота, який говорить. Якщо мені хтось би таке сказав, розсміялася б цій людині прямо у вічі. Але не тут, то було. Переді мною зараз стоїть рудий кіт, який сміється та намагається мене втішити. Так, доля дійсно щоразу підкидує мені даруночки, щоб я не розслаблялася, а завжди була напоготові. Мій страх невідомого потрохи зник, а все завдяки Пікко.  Ми ще трохи з Рудим посміялися, а потім він сказав:

- Нарешті, ти повеселішала. А то болісно було на тебе дивитися. До речі я придумав куди ми підемо по допомогу.

- Куди? – нетерпляче сказала я.

- До Бюро надзвичайних справ. – задерши носа відповів Пікко.

- А у вас що таке є?

- Звичайно є.

- У нас такого немає, тому вперше чую про нього. А де воно знаходиться і чим займається?

- Бюро надзвичайних справ розташоване у правому крилі Ліберії. Його спеціально віднесли подалі від центру так, як клієнти бувають там різні. Інколи приходять тихі та смирні, але частенько зустрінеш справжніх розбишак. Тому, щоб не виникали прикрі інциденти Бюро сховали на окраїні Ліберії. Щодо справ, які вони вирішують, то однозначної відповіді я не дам. Оскільки точного переліку їхньої компетенціє немає, то вони беруться за все. Адже не було жодного випадку, щоб бюро відмовило комусь у допомозі.

- Пікко, ти так багато знаєш. Я просто вражена.

- Я вивчав діяльність Бюро в Університеті. Та і самому пощастило попрацювати там. Так що з принципом роботи Бюро знайомий.

- Ого! Хвала небесам, що я тебе зустріла.

- Небеса хвалити не треба. Я частенько буваю на тій галявині. Так що це просто щасливий збіг обставин.

-Називай це як хочеш, але я все одно рада, що зустріла саме тебе.

Ми деякий час йшли мовчки, кожен думаючи про своє. Але щось засліпило мені очі, я глянула вперед і побачила дзеркальну поверхню води якогось озера чи навіть океану. Вода сягала горизонту і зливалася з небом. Я була зачарована побаченим. Але тут мене, як грім серед ясного неба, осяйнуло:

- Пікко, ми що будемо плисти? Я-я-я не вмію плавати.

- Не хвилюйся ти так. Плавати нам не треба. І я все ж таки кіт, воду не навиджу.

- Ох, Пікко, через свій страх я навіть про це і не подумала. А як же ми доберемося до Ліберії.

- Через свій страх ти нічого крім води не помітила. Поглянь туди!

Він показав лапою праворуч, я повернула голову і побачила зупинку.

- О, Пікко, у вас є автобуси?

- Ні, ми поїдемо на водному трамваї.

- Щось новеньке!

Пікко на мене здивовано глянув, а потім сказав:

- Судячи з виразу твого обличчя, у вас водні трамваї не ходять.

- Невже у мене все на обличчі написано?

- В більшості випадків все.

- Оттакої! Треба якось стримувати себе, а то так не далеко до біди.

- Це ти влучно сказала. Ходімо швидше, а то трамвай їде.

Ми з Пікко підбігли до зупинки і біля нас зупинився невеликий вагончик червоного кольору. Перед нами відкрилися дверцята і Пікко перший зайшов всередину. Я тупцювалася на місці і не наважувалася увійти. Мене гукнув Пікко:

- Ти чого стоїш? Трамвай зараз поїде.

- Пікко, мені нічим платити за проїзд.

- Яка плата? Просто заходь і поїхали. В Ліберії такого не роблять.

- Дивно! Якщо так, то я спокійна.

Я хутко заскочила до вагону і за мною відразу закрилися дверцята. Пікко вже сидів на лаві. Я оглянула вагон і побачила, що окрім нас, кудись прямує ще троє пасажирів. Позаду всіх сиділа дама у пишному вбранні та капелюсі прикрашеному квітами. Перед нею хтось сидів у темному пальто та читав газету, розкривши її так, що не було видно обличчя. Біля входу сиділа маленька дівчинка з кумедними хвостиками, а у неї на колінах сидів маленький білий кролик. Я підійшла до Пікко і сіла поруч з ним.

- Слухай, а нам довго їхати?

- До кінцевої зупинки. Не хвилюйся до заходу сонця встигнемо потрапити в Бюро.

- До заходу сонця? Так довго?

- Не довго.

- Зараз же ранок.

- Який ще ранок? Зараз вже третя година дня.

- Третя? Ого! Скільки ж я пролежала?

- Цього я не знаю. Але до Бюро їхати не надто довго так, що можна і почекати.

- Ти правий! Я дарма починаю хвилюватися.

- Краще поглянь у вікно і помилуйся краєвидами.

Я повернула голову до вікна і побачила, що серед води з’являються величезні тінисті ліси, які нагадують вартових. Подалі я помітила вершини гір, які були вкриті снігами. Жоден пейзаж за вікном не був схожий з попереднім. Я мимоволі замилувалася красою цього незвичайного місця. Через кілька зупинок до трамваю зайшло ще два пасажири. Ми все їхали, але я бачила тільки безкраї простори недоторканої природи. Дивно! Ми знаходимось в країні, але я зовсім не бачу містечок чи сіл, жодного будиночка на шляху. Де ж живуть жителі Ліберії? Трамвай не поспішаючи похитувався, наче дитяча колисанка. Він так і запрошував своїх пасажирів відвідати країну сновидінь. Я з усіх сил намагалася не заснути, але мої очі заплющились і я задрімала. Мені снилася мама, школа, літні канікули, проведені у бабусі. Я посміхалася. Я була щаслива.