Шлях найманця

Глава 12.1 (Орум)

Сонце зійшло. Час і мені вставати. Недарма ще мій дідусь казав: «От ви, молодь, вічно скаржитесь, що життя коротке, часу ні на що не вистачає, а ви встаньте на світанку, разом із сонцем і помітите, як багато всього можна встигнути, якщо не спати до полудня».

У кімнаті відчувався «легкий» аромат одягу, у якого тижнями не було близького контакту з милом.

То все! Підйом. Годі ніжитися! Знову свербить ця діра замість ока. Щоранку, зараза. О-о-о, чудово. Одяг. Де він? На підлозі. Ну і ганчірки. Треба буде на ринку придбати всім новий одяг. Окрім Калеба. Дуже темна людина. Не довіряю йому.

Такс. Вмитися. Поголити голову. Пов'язка для ока. Сива моя борода, ну і вигляд у тебе, Орум. Таким обличчям лише дітей лякати. Хоча, і за бувалого добряка дорфа, який багато чого побачив на своєму віку, теж зійдеш. Щоб сидіти біля вогнища і страшилки цькувати.

Що у нас там із фінансами? Тридцять золотих. Не густо. А ще треба машину підремонтувати, одяг купити, сокиру собі приглянути. Стару я у розпалі сутички з грифусами втратив. Шкода, чудова була сокира. Таких у всьому світі штуки дві й усе.

Де ж гроші взяти? Той мізерний аванс, що вчора дали, і людям соромно показувати, засміють. Точно! У багажнику ж залишилося три автомати, які я прихопив у грифусів. Ал усе наполягав, що нам вогнепальна зброя стане в нагоді. Але в принципі, він же не казав, що конче потрібні саме три автомати. Я думаю, якщо продати два з них, то він не дуже засмутиться. З огляду на нинішнє становище на збройовому ринку їх можна вигідно продати. Ех, молодь, щоб ви без мене робили?

Досі всі сплять, мабуть. Акуратно прикрити двері. У просторому коридорі другого поверху пусто. Хм. Може, хтось уже прокинувся і складе мені компанію?

Перші двері ліворуч. З-під ковдри стирчить тільки світле волосся. Єлена спить. Як дитя. Завжди хотів собі доньку, звичайно, не таку... небезпечну, але таку саму красуню.

Хто у нас за наступними дверима? Ох, йо. Та й запашок. Ал. Знову до ранку колобродив. Цікаво, що в нього з офіціанткою? Все-таки не хочеться програти парі.

Останні двері на поверсі. Хто це нерухомо лежить на ліжку? Майже не дихає. Калеб? Нічого собі. Я думав, у нього немає такої функції, як сон. Ну, зрештою, всі ми люди. Старий дурень! Ти ж дорф. Родичі засміяли б за таке порівняння.

Сходи на перший поверх. Праворуч — вхідні двері, ліворуч — велика вітальня, що вела на кухню. Виберу я праворуч.

А свіжо на вулиці. Люблю ранній ранок, тиша, спокій, порожні вулиці. Так, треба прихопити автомати та сходити перекусити. Має бути хоч щось уже відкрито.

Пройшовши два квартали, тягнучи на спині мішок з автоматами, нарешті наткнувся на відкриту булочну. Назва її, до речі, виявилася прямо повною несподіванкою. На стіні біля дверей була акуратно прибита вивіска «Буложна». Неграмотність це, чи креативність, хто його знає? Вибирати у такий час, на жаль, не доводиться. Але власником був явно не дорф, такого він би точно собі не дозволив. Родичі не зрозуміють.

Два золоті за чай і дві булочки! Очманіли тут зовсім. Та навіть у столицях ціни менші. Ну та гаразд. Потрібно з грошима легко прощатися. Прийшли, пішли. Це не головне.

Півгодини поневірянь по провулках, і ось я на головній вулиці міста. З учора тут нічого не змінилося. Народу тільки обмаль. Але ось торгові лавки та магазини починали потихеньку відкриватися. Ну і чудово, зате штовханини не буде.

В очі відразу кинувся сірий фургон немаленьких розмірів, припаркований на узбіччі. Біля нього копошилися два дорфи. На вигляд найзвичайніші представники нашої раси: бородаті, кремезні, в легких ганчіркових курточках. Той, що був молодший, збирав широкий довгий стіл. Старший його товариш — усіляко допомагав йому… словами та вказівками.

— Довгих років життя, земляки.

— І тобі гарного життя, — здивовано відповів мені той, що був за головного, — велика рідкість зустріти в цих краях нашого брата.

— Згоден, — дорф мав рацію, наше плем'я рідко виходило за межі Сталевого краю, тільки якщо можна було заробити чимало грошей. — Помічник? — хитнув я головою у бік другого бородача.

— Та який там! Дармоїд і ледар.

— Батьку! — вигукнув молодий дорф.

— А що? Я не правий? Замість того щоб будувати кар'єру на фабриці з такою освітою, колесить з батьком по світу, об'їдаючи його і всіляко заважаючи. Такі гроші в тебе вбухав, сподіваючись, що станеш знатним дорфом. А ти… тьху!

Чесно, я не зміг стримати сміху. Дуже давно вже я не бачив інших порядних дорфів. І це миле спілкування батька та сина, ніби на кілька секунд повернуло мене на Батьківщину.

— Ви, до речі, чим торгуєте?

— А чим ще може торгувати приїжджий дорф у заможному Вільному місті?! Зброєю звісно.

— О-о-о, так це сама доля звела нас цього чудового ранку, я якраз зброю шукав.

— Грим, безглузда твоя макітра, достатньо зі столом цим вошкатись! Не бачиш, що клієнт у нас дуже важливий!

— Та звичайнісінький я…

— Ні, ні! Що ви. Прикмета у мене є гарна, яка ще жодного разу не давала осічки. Якщо першим покупцем на новому місці дорф буде – то все, що привіз, обов'язково продам.

— Ем. Я, на жаль, хотів продати, а не купити.

Торговець на мить замовк, щось обговорюючи з самим собою в думках.

— То це теж підійде. Головне, що обмін відбудеться. А обмін – це вже торгівля.

— Згоден, — усмішка знову з'явилася на моєму обличчі. Щоб дорф відмовився від вигоди — та не було ще такого ніколи.

— То чим дивуватимете?

— Автомати. Два. В гарному стані. Але без патронів.

— Грим! Щоб тебе! Ти вже закінчив із цим столом?

— Е-е-е, ні батько, ти ж велів...

— За що мені таке покарання? Бачите шановний… — дорф затнувся, розуміючи, що й досі не знає мого імені.

— Орум.

— Бачите Орум, з якою бездарністю доводиться працювати. Грим! Ледачий ти коротько! Ану швидко зібрав цю підставку.

— Зараз зберу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше