МІСТ НА КОТАНІ

МІСТ НА КОТАНІ

XII

"Перепеличко, не літай так по ночі,

Повиколюєш на стерниночку очі.

Ой рада ж би я по ночі не літати,

Маленькі дітки, треба їх годувати"

(з нар. пісень)

У перше осіннє свято, на Іллі, Добриня зі Скобейком вернули домів. Послів приняли на чужині з великою повагою, а король Андрій рад їх по-лицарськи почествувати, закликав у престольне місто Буду турній, у якому взяв участь цвіт боярського юнацтва Угорщини.

Король дав послам у пригістне коні чарівної краси з повним нарядом, а зброя з дамаскинської сталі й дорогоцінні амулєти давали міру сердечности короля для гостей з того боку Карпат.

У відручній грамоті княгині Андрій передавав запевнення свойого повік прихилля, чого доказом тисяча, покищо. Угрів, яких висилає незагодя у Галич для безпеки княгині, хоч осені та весні не воювати, одно літо варке, та й те гибне... Крім цього просив король, щоби княжа вдова зустрілася з ним у Сяноці, в день св. Панталеймона для особистого вирішення деяких важних питань, моменту.

Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрічі не опізнити. Призначила для супроводу собі невеликий почот, у ньому Глібка Бізну, Васка Жмура та Іллю зі Соболти, — забрала й жменю прислуги, а з жінок вдову Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у неї з весни.

Дорога була прямоїздна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася постоїв у тих боярів, де не чула за собою безпеки, зате ставала іноді у кмітських дворах, у вільних оселян, де жила у всій величі пам'ять князя "трізної мови", — та нерадо, тілько на вперті представлення декого з боярів, подратованих нехтуванням старих привілеїв, погоджувалася на дорожну данину сіл птицею, медом, хлібами. Дарма пригадували її, що десяти волок треба брати ялівку й барана, а від кожної волок дріб, набіл і віз сіна...

Спішили.

Обіч колісниці, з якої ради доброї погоди піднесено згрібну укриву, йшов кінь княгині під верх щонайвороніший. Покрай дороги басував на лиснючих бахматах райдужний княгинин почот.

Над жнивом у повнім розгарі повисло чудове небо. По скибах, бокатих, розсілися копиці і, здавалося, торкали чубами спохилля краєвиду. Далина розгорталася, ніби писана верета, що її незрима рука котила зі сувоїв опередь коней. Іноді ж на пологих обкрутах дороги, сотня скиб простягнених у небо приліпала зібгана рубцями до рвучких коліс воза, звідки у сірім дорожнім лудинню й жалібній завої під шапочкою з беберяном цікаво вихилювалася княгиня, а з-поза її плеча Шварна, вдова.

Ставали іноді на майданах край сіл, самим покріпитися і коням дати перепочивок. У цю мить, мов із-під землі являлася відкись тічба дітей, з меншими в обіймах та біля колін, хліб намазаний олією в забрудненій ручці.

З усіх сільських переходів гомоніло задихано:

— Гай, біжім!

А тоді шепотом, великими очима:

— Бояри...

І жінки, що над річкою білили вузьке біленце, підносили долоні до очей, гляділи на веселчану курняву, причаровані смутливо...

Все, що годне, розглядало невидальщину.

Тимчасом подорожні минули на оспіхах дзвінкий Звенигород. Об'їхали згодом і Городок зелений від лісів та непорушних озер, перевитих очеретом. Шлях наближався і'д Перемишлю. Вже у половині дороги туди працювали скрізь на полях і сіножатях церковні люди, слуги перемишльського владики, — увихалися косарі, гребці, розкидальники. В'їдно дзвонили коси об клевень, об бабку, а пахощі стелилися, як мирра у світлім повітрю.

Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий, гей сама сила: його соха відкидала пиняво розплуги, тягнена велетнями — волами, один віл чорний, а другий багрун.

Що обходили орача майбутні бурі, свист стріл, грохіт мечів і крик у піднебесся, що ось надлетить?

Він йшов крок за кроком, старий жрець Яра, і, надавлюючи скиби яловичними ходаками, повагом готовив землю під нове зерно.

В один раз із далечі, що золотилася вже п'ятьма копулам святого Івана в Перемишлі, винирнув особливий чоловік: лице зі згаром, велике, беззубі уста, очі ж половка, в глубоких світляни кругах. Дранкаве рубаттє зісувалося з його рамени, повикривлн вані, як кігті, пальці босих ніг говорили про вогкість і стуж нічлігів, про поневірку денних мандрівок...

— Заспіваю Тобі, Господи, нову пісню на псалтирі дев'яті струнній... — лепетав волоцюга із трудом підтягаючи старечи голос і ніякої пісні не було чути, тільки одно скигління.

Княгиня добула чимскорше срібний гріш із зачіпленої за уперізку калитки та з внутрішним трепетом подала його нищому на рубцеві голубої завої.

— Нехай буде наперід моєї душі! — сказала д'ньому впівголоса, з глубин милосердя.

Однак мандрівник не захотів милостині, — він закрив вітхненне лице долонями та немов оголомшений непосильним горем, колихав проти сонця несамовитою головою:

— О глупі, стократь глупі ви, що правите і ви, що радите!

Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За поміччю до чужих, за любов'ю хижаків? Ото ж стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню! Ото ж рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!

Він кричав ніби з амвонного каменю, очі, як зорі, голос, як грім.

— З дороги його, та батогом! — отямився скорше всіх простодушний Костко з Чертежа.

— Що ви!! — заглушили його доразу, — це ж Йона печерак!

— Божий відун!... — злякано уповіла Шварна і вчинила на грудях тричі знак хреста. Васко Жмур не витерпів, упік:

— Ми чули лихий слух про тебе, діду, — говорять бо, що лицемірствуєш і ненавислив, до того ж. і блудник єси?

Йона відповів тихо, мов не той сам:

— Справді, такий я, і не має в світі гіршого... Засоромилися, погнали, тільки кур знявся за ними і вкрив придорожні верби по саме верховіття. Але княгиня стала зовсім неговірка і бояри озлоблено мовчали.

У Перемишлі доскочив до гурту намісник, лопотливий пан "Перемисльний" — зі своїми чурами, — стало глітно і шумно, як у храмове свято.