Ельза

Першого тижня нам з Мією велося дуже добре. Здебільшого, вона весь час спала. Я брала її з собою на роботу в пекарню, де ми няньчили її по черзі, особливо пані Дорота. Я старалася не звикати, адже знала, що через тиждень приїде Тая і мені доведеться попрощатися. Однак, через тиждень сестра не приїхала, навіть не зателефонувала, а наступного дня в кишені корзини, в якій спала Мія, я знайшла підписаний конверт з великою сумою грошей і свідоцтво про народження. Слово „пробач” якнайкраще описувало мої підозри.

Я проплакала кілька днів. Обірвала телефон сестри, все сподівалася, що помиляюся, та коли через два тижні Тая не з’явилася, я втратила надію. До вересня треба було щось вирішувати, адже я не могла відвідувати лекції з немовлям у кошику. Віддати дівчинку до притулку теж не могла, рідна кров… Хто ж в чужих стінах подує на розбиті колінка?

Все вирішилося несподівано. Одного вечора, коли Мія заснула, я відкрила сторінку Таї в інстаграм і натрапила на фото, де сестра обіймається з дуже симпатичним хлопцем. Наступного дня я показала їх Захару й він розповів, що це син одного з акціонерів будівельного концерну „Кодус”. Складніше виявилося його знайти. Кілька днів я гуляла біля їх головного офісу й, прослідкувавши за ним на таксі, виявила, що він мешкає в одній з новобудов в моєму районі. Вичислити квартиру не склало труднощів.

Я знала, де живе потенційний татусь Мії, та це мало допомогло. Бо якщо він і справді нічого про неї не знав, або ще гірше, зовсім не був її батьком, я виглядатиму як мінімум смішною. Я вирішила почекати і дізнатися більше про цю історію, та одного ранку отримала телефонний дзвінок з містечка, де жила бабуся. Вона потрапила до лікарні з інфарктом і потребувала моєї допомоги. І в мене не було виходу.

Увесь тиждень без Мії я страшенно сумувала. Без неї нічого не мало змісту, ані навчання, ані моє подальше життя. Тому, коли бабусі покращало, просто з вокзалу я поїхала до квартири Даниїла Яневського. Заберу її, а завтра ми обов’язково щось придумаємо.

Був вечір і в його помешканні світилося світло. Двері одразу ж відчинилися, наче він знав, що я прийду.

- Ну, привіт, - стримано мовив він і жестом запросив мене в квартиру. Я зняла черевики і поглядом стала шукати Мію. Та в помешканні не було жодних слідів немовляти.

- Що ти з нею зробив? – з жахом запитала я і кинулася шукати її по інших кімнатах. Він налив собі вина і мовчки спостерігав за моїми митарствами.

- Заспокоїлася? – запитав він та простягнув бокал з вином. І дивився так, що не було шансів відмовитися. – Не хвилюйся, вона в безпеці.

- Пробач, я не хотіла створювати тобі проблем. Та в мене справді не було виходу. Обіцяю, більше ти нас не побачиш. Де Мія? – я мало не плакала, а він жорстоко мовчав.

- Пий, - строго наказав він і наблизився до мене майже впритул. Я стала відступати, поки не притулилася сідницями до столу. Він увесь час наступом йшов слідом, а тоді раптом підхопив мене і посадив зверху, впершись долонями в лаковану поверхню по обидва боки мого тіла. Наші обличчя були на одній висоті і від нього пахло вином. Я так налякалася, що не могла поворухнутися.

- Тепер тобі вже є вісімнадцять? – загадково протягнув він, а я спробувала його відштовхнути. Куди там, все одно, що намагатися зрушити з місця кам’яну глибу. Він хіба більше розізлився. Грубо схопив підборіддя рукою і прошепотів мені в губи:

- Думаєш, можна так подразнити дорослого чоловіка, а потім собі просто піти?

Я заплющила очі, аби не бачити його очей, налитих хмелем і злобою. Це була дуже небезпечна суміш і тільки вона стримувала мене від різких рухів. Я ж його зовсім не знала.

- Тремтиш? – він продовжував знущатися і в тому ділі був майстром. - Правильно робиш, бо навіть не уявляєш, що я з тобою зроблю…

- Хочеш самоствердитися за мій рахунок? Вперед! Але я не полегшу тобі завдання.

Я знову спробувала звільнитися, та він своїми ногами стиснув мої коліна, а руки завів за спину. Коли я сиділа, цілком знерухомлена, він спокійно спитав:

- Навіщо ти все вигадала? Чого тобі треба? Грошей? Уваги? Розвіяти нудьгу?

- Нічого я не вигадувала і гроші мені не потрібні. У моєї бабусі стався інфаркт і цей тиждень я за нею доглядала. Все.

- Чому не взяла Мію з собою?

- Вона не знає про неї, а більше нікого з близьких у мене нема. Відпусти… Ти робиш мені боляче…

Він ще хвилю мене розглядав, а тоді відпустив. Я розтерла зап’ястя і зіскочила зі столу.

- Ти не виглядаєш на легковажну особу… То ж у мене питання, чим ти думала, коли зв’язалася зі мною, а потім вирішила народити цю дитину?

У мене не було відповіді, то ж я просто змінила тему.

- Де вона?

- Завтра про це поговоримо, - сухо відповів він і підійшов до скляної стіни. – А тепер іди, від гріха подалі.