Ельза

Я не знала, як закінчити цей фарс і дуже шкодувала, що вплутала цю сім’ю у свої проблеми.

- Даниїле, я нічого не розумію. Боже, ти залякав цю бідну дівчину? – ледь не кричала мама Даниїла.

- Не ганьбися, мамо, ти себе чуєш? – на нього шкода було дивитися. - І якщо вже вважаєш, що нам випадає про це говорити, то знай, що я не змушую жінок йти зі мною в ліжко. В жоден спосіб не схиляю їх до цього…

- Та зупиніться врешті! Годі, ви помиляєтесь, – я втрутилася в розмову, бо не знала, як інакше припинити ці звинувачення. Я вся тремтіла… - Він… Даниїл не кривдив мене… Послухайте, - я підійшла ближче до господаря будинку та зі збентеженим очікуванням мовила:

- Я обіцяю, що ніхто нічого не дізнається. Просто віддайте мені Мію…

Батько Даниїла глянув на мене втомлено та сказав:

- Боюся, що тепер це неможливо. Вона – наша кров, а чоловік не може почуватися чоловіком, коли залишає свої дітей.

- І що ти пропонуєш? – спитав Даниїл за моєю спиною.

- О, я нічого не пропоную. Цю важливу місію цілком і повністю покладаю на твої плечі. Адже так чинять відповідальні люди?

Я перевела погляд на Даниїла та цілим серцем прагнула, аби він заперечив. Сказав, хоча б щось. Та він заклав руки за шию і мовчки дивився у вікно. Тоді з іншої кімнати я почула плач Мії та, не зважаючи на своє взуття кинулася на звук. Боже, хіба можна за кимось так сумувати? Посміхнувшись, я взяла її на руки і дівчинка одразу ж заспокоїлася, а за моєю спиною почулися кроки. То була мама Даниїла.

Жінка дивилася на мене без докору, хіба трішки збентежено. На вигляд їй ще не було п’ятдесяти і виглядала вона дуже елегантно. Як і цей кремовий килим під моїми ногами.

- Дякую, що дбали про неї увесь цей час, - мовила я, щоб заповнити цю загрозливу тишу. Мені було б простіше, якби вона прогнала мене – я цього заслужила. Однак, вона підійшла ближче й обійняла за плечі.

- Не переймайся так, ми з усім впораємося. І не треба захищати Даниїла, йому час подорослішати.

- Але я справді не хотіла нав’язуватися…

- Я знаю. Ти живеш сама?

- Так, знімаю квартиру на Фрунзе.

- Батьки?

Я заперечливо похитала головою, додавши:

- З рідні - тільки бабуся, та вона мешкає в маленькому містечку.

Жінка, якої я не знала навіть імені, голосно зітхнула і змусила мене сісти на диван.

- А на що ти живеш?

- Отримую стипендію, а поки не було Мії, працювала в пекарні. Нам вистарчає.

Жінка нервово потирала руки і поглядала на двері, за якими на підвищених тонах велася розмова.

- То ти ще й вчишся?

- Так, в медичному… Ви не хвилюйтеся, я візьму академку і весь час буду поруч з Мією.

- У тебе дуже амбітні плани, дівчинко!

Вона хвильку дивилася на мене, а потім раптом підвелася і рушила до дверей.

- Йдемо зі мною, - скомандувала вона і, з розмахом відкривши двері, стала навпроти чоловіків.

- Значить так, мій милий, - у її погляді на сина не було милості, лише гнів. – Я підозрюю, що ти навіть не усвідомлюєш, як тобі пощастило. Чи знаєш ти, що в перерві між навчанням, ця мила дівчинка, ходила на роботу, аби забезпечити себе і своє маля? Твое маля? Що вона повністю одна і їй ні від кого чекати допомоги? Наступного разу, перш, ніж ти захочеш їй у чомусь дорікнути, спитай себе, що ти сам робив у вісімнадцять. Тому, яке б рішення ти не прийняв, а я сподіваюся на гідне рішення чоловіка, яким я тебе виховувала, застерігаю тебе, що цілком і повністю я буду на стороні Ельзи.

Вона не чекала на відповідь, просто повернулася і, широко посміхнувшись, повела мене на кухню. Тут смачно пахло і я старалася не дивитися на Даниїла за скляною стіною.

- Голодна? Мабуть, ще не снідала, - ствердила жінка і, розігрівши в духовці сирні млинці, налила в горнятко кави. Тоді взяла з моїх рук Мію і сіла поруч.

- Я народила Даниїла у двадцять і знаю, як важко бути мамою. Особливо, у перші місяці. Я не можу дозволити, аби легковажність мого сина, зіпсувала тобі життя, тому питання з навчанням навіть не обговорюється. Я подбаю про Мію, коли ти ходитимеш на лекції. І звісно, від сьогодні жодних підробітків.

- Але… - я спробувала заперечити та побачила, як до кухні прямує Даниїл.

- Мамо, залиш нас. Будь-ласка. - мовив він, дивлячись на Мію у неї на руках. Жінка підбадьорливо посміхнулася мені і зачинила за собою двері.

- Зізнаюся, я думав, що ти все вигадала… - він гірко усміхнувся й, взявши з тареля яблуко, сів на стіл біля мене. - Я, звісно, дуже радий, що в мене тепер є донька, - він підкинув вгору яблуко, а вправно зловивши, продовжив: - Та стрибати до стелі не дає той факт, що мені здається, ніби ти щось приховуєш. Але я добрий і даю тобі останній шанс у всьому зізнатися.

Він нахилився до мого обличчя і біля самих уст тихо прошепотів: