Ельза

- Отже, нехай Ельза сама прийме рішення, де жити, - мовив Даниїл, будучи впевненим у моїй відповіді. І був правим, бо я не могла залишатися з його батьками, бо не змогла б їм брехати. Тільки не тій милій жінці, котра, навіть не знаючи мене, стала на мій бік.

- Ти збожеволів? У тебе в квартирі немає навіть аптечки! Та що там аптечки? У тебе навіть тарілок нормальних немає! – заперечила жінка.

- Мамо, ти сама мене виховувала, тому маєш розуміти, що я не зміню свого рішення.

- Ну, гаразд. Але ми продовжимо цю розмову, коли мине твоя стадія заперечення.

Коли його машина, схожа на страховисько, зрушила з місця, я зіщулилася в кріслі, притискаючи Мію до грудей. У салоні було тепло, а в вікна заглядало сріблясте голубе небо. Даниїл мовчав. Усі кілометри до дому. І це було нестерпно.

- Ти ж говорив несерйозно…

- Про що саме? – спитав він і наші очі зустрілися у дзеркалі дальнього виду. -Якщо про те, коли підемо до заксу, то відповідь – ні. Я зовсім не жартував.

Я розуміла, що він забавляється, і помста - це хоча б якась компенсація за зіпсовані нерви, та все одно почувалася незручно. І намагалася підтримати розмову.

- Скажи мені, який у тому твій інтерес?

- Такий, який є в батька, котрий дбає по свою дитину.

- Розважаєшся? – цілком серйозно спитала я, а він саме припарку вав автомобіль. – Навіщо тобі це? Я не пасую до твого життя.

Він відкрив двері і коли я вийшла, спокійно відповів:

- Ти знову хвилюєшся не про те… Тим більше, не зовсім чесно виставляти мені претензії, коли сама не права.

- Гаразд. Бачу, ти не відступишся.

Я зітхнула, роздивляючись довкола. Даниїл переможно посміхнувся і похитав головою.

- І звісно, не подумав, що готовий втратити…

Це було риторичне питання і я не стала чекати на відповідь. Повернулася і пішла в дім. Даниїл наздогнав мене під дверима до своєї квартири і, тримаючи однією рукою велику сумку з речами Мії, іншою відкривав дверні замки.

- І звідки ти знав, що я виберу твою квартиру?

- Тебе видали твої очі…

- І що не так з моїми очима?

Він відкрив двері і демонстративно нахилився:

- Зрозумієш, коли подорослішаєш.

- Так, мені до тебе ще рости й рости…

Мія заплакала, чим закінчила наше з Даниїлом протистояння. Я зайшла всередину і застигла в коридорі, колихаючи корзину.

- Ти ще можеш усе змінити, - з надією мовила я, сподіваючись, що розсудливість та вередливе скавуління немовляти схилить його до цього. Втім, я помилялася, бо Даниїл з кам’яним виразом обличчя, пройшовши повз мене, відкрив двері своєї спальні.

- Влаштовуйся. Тепер - це твоя кімната, а я спатиму у кімнаті для гостей. Свої речі заберу завтра.

Тоді зник за дверима ванної, а мою увагу повністю зайняла Мія, котра своїм голодним криком вимагала уваги. Я нагодувала її сумішшю, перевдягла, а коли ми з нею вийшли в коридор, Даниїла вже не було вдома.

- От і славненько, - мовила я і трохи розслабилася. Мія дивилася на мене своїми чарівними оченятами і за це я готова була на все. Ми прогулялися трохи по величезній квартирі та виявили у ній ще три кімнати, одну з яких займав дзеркальний тренажерний зал. Кухня, як і зрештою, все помешкання, здивувало своїм мінімалізмом. І обідніх тарілок у ній справді було не багато. Горнятка, кава та цілком порожній холодильник, якщо не брати до уваги кілька пляшок води. Зате краєвиди за скляною стіною просто вражали. Та навіть це не змусило мене забути про голод. Що ж… Я поклала сонну Мію у корзинку і, не замикаючи дверей – ключів же ж мене не було, без жалю вийшла з квартири.

Та й що там, зрештою, красти…

* * *

Ніколи не думала, що так сумуватиму за своїми друзями з пекарні. Особливо, коли в животі бурчало з самого ранку. Пані Дорота обійняла мене так сильно, ледь не задушила.

- Пропала кудись, і на дзвінки не відповідаєш. Знаєш, як ми тут хвилювалися! – посварилася вона, а дівчата підтвердили, киваючи головами. – І змарніла он як.

Голодна?

- Як вовк, - відповіла я, зі збудженням вдихаючи неймовірний аромат випічки. За хвильку в оточені вільних друзів я сиділа за столиком і, переповідаючи останні події, знищувала духмяну смакоту.

- Не правильно ти, дитинко, вчинила. Не слід було брехати йому… - роздумувала пані Дорота, коли ми залишилися удвох, а я спробувала пояснити:

- Він сердитий на мене і знає, як я люблю Мію. Щойно дізнається, що вона не моя донька, зробить все, щоб я її більше не побачила. А я без неї не зможу.

Я глянула на миле личко дівчинки, яка, не зважаючи на гамір, мирно спала собі у корзиночці біля мене.

- Ти ж розумієш, що він все одно колись дізнається?