Даниїл

Не знаю, скільки ми так просиділи утрьох мовчки. Ближче до півночі зателефонувала мама і я коротко розповів їй про усі події. Потім ми з Яном випалили по дві цигарки, а тоді він запропонував усім повернутися в приміщення, бо знав, що Ельза нізащо не поїде додому. В ординаторській вона на кушетці скрутилася калачиком, а за кілька хвилин задрімала. А ми вимкнули світло та перебралися в суміжну кімнату, де ще більше відчувався характерний лікарняний запах, а на стіні висіли анатомічні плакати. Моїй вразливій натурі тут було геть незатишно.

- Невже нічого не можна зробити? – з докором спитав я у Яна, котрий саме виймав із шафи пляшку віскі.

- Даниїле, лікарі не вміють чаклувати… Я розумію, їй боляче, - мовив він, простягнувши мені бокал. – Але я не знаю, чи проживу аж стільки років, як ця мила пані. Ельза вчинила дуже мудро…

- Бо ти дуже грубо її до цього підштовхнув.

- Можливо, але вона – майбутній лікар, тому їй доведеться навчитися мати холодну голову. Хоча… Ельзу не можна до чогось схилити, якщо вона сама цього не схоче. Ти мав би це знати.

- Тобі можна? – я мав на увазі алкоголь.

- Моя зміна закінчилася о двадцятій, - він зняв халат і дістав стакани. - Тож… Не зашкодить заспокоїти нерви…

Ян вмостився за письмовим столом і виглядав втомленим, а ще трохи дивно поводився. Він був рідним братом Єгора і ми часто проводили час в одному товаристві, тому я дуже добре розумів, що для самого Яна означає така прив’язаність до Ельзи. Він має до неї почуття? Я вирішив не гадати, а з’ясувати усе одразу.

- Ви давно знайомі з Ельзою? Вона ніколи не розповідала про тебе…

- Я викладаю кілька предметів на її курсі. А як щодо вас з нею? Єгор розповідав, що у твоєму житті з’явилася дівчина з дитиною. От тільки, - він іронічно хмикнув, - я навіть не міг припустити, що це Ельза.

У мене раптом затерпло усе тіло. Ми сиділи в напівтемряві, у товаристві віскі та кострубатих тіней і усі свої відчуття я міг списати на це гнітюче середовище. Однак, я добре знав, як є насправді.

- Ти вже пробач, але я маю задати тобі це питання, - раптом мовив Ян, зосередившись на моєму обличчі. – Між вами з Ельзою усе серйозно?

Я мовчав у відповідь і дивився на друга. Збрехати, вигадавши, що між нами палкі почуття? Нагадати йому, що у нас є дитина і ми живемо в одній квартирі? Я, звісно, міг би, та Ельза не заслуговувала на таке відношення. Тому, дивлячись йому в очі, я не став нічого вигадувати:

- Ні, але мені б хотілося, щоб саме так було.

- Ельза про це знає?

- Я не встиг поговорити…

- То раджу поспішити, бо аж таким безмежним терпінням я не наділений.

Ельзина бабуся відійшла в інший світ після сходу сонця, дозволивши нам доспати цю ніч. Ян увесь час десь блукав. Під ранок повернувся і сам усе розповів Ельзі. Потім допоміг з паперами і вже увечері ми були в Кеприні. Моя мама зайнялася підготовкою до поховання, бо я нічого у цьому не тямив, а мені наказала бути біля Ельзи, бо вона трималася, але була така бліда, що будь-якої миті могла втратити свідомість.

На вечірню молитву прийшло багато людей, котрі перешіптувалися за нашими спинами.

- А що ти хотів? Це маленьке містечко! – відповіла мені мама і знову поринула у справи.

Наступного дня до Ельзиного будинку прийшло ще більше незнайомих мені людей, котрі обіймали її та висловлювали співчуття. А ще приїхав Ян, візиту якого я безмежно зрадів, бо Ельза двічі втрачала свідомість і за той час на моїй голові з’являлися сотні сріблястих волосин. Боже, я ніколи не втрачав нікого близького, тому міг лише уявити, як це боляче.

Під вечір усі стали роз’їжджатися, але Ельза не захотіла повертатися. У чорній сукні вона виглядала ніби у чужому тілі. Не плакала, але майже не розмовляла. Ян змусив її випити кілька кольорових таблеток, після чого вона заснула.

- У мене на завтра три заплановані операції, я б залишився. Пробач. І не хвилюйся, завтра їй стане краще. Їй просто треба це пропустити крізь себе, - мовив Ян і також поїхав.

Ми з Ельзою залишилися самі і вона проспала до ранку, навіть не ворухнувшись. Я спав поруч на ліжку, в одежі, на варті її спокою, а зранку мене розбудили півні та собаки. І аромат кави, приготованої Ельзою.

- Доброго ранку, - привітався я, зупинившись у дверях до кухні. Не зважаючи на міцний сон, почувався так, наче цілу ніч розвантажував вагон.

- Привіт… - бадьоро відповіла Ельза, виймаючи з з торстерниці запечений хліб.

- Приєднуйся…

- Залюбки… - відповів я, перейнявши від неї тарілку з тостами. Сама Ельза взяла горнятка і попрямувала до виходу, на ходу кинувши мені коц. Я не знав, куди вона йде, просто покірно попрямував слідом.

- Ми часто трапезували тут з бабусею, - пояснила Ельза, сідаючи на дошку на сходинці. – Тут усе нагадує про її дбайливі руки. І ще досі пахне грибами....

Вона глянула на квіти, котрі майоріли вздовж стежки, нагадуючи кулі, і посміхнулася. Я сів поруч і перейняв з її рук горнятко. Потім ми сиділи мовчки, хрустячи запеченим хлібом і слухаючи свист вітру у верхівках дерев. І присягаюся, ніколи раніше я не почувався так добре.