Шпилька Амаги

Глава 2

- То що там місто? – з усмішкою запитав Ірену брат. Вона дивилася на нього й бачила батька – настільки вони зараз схожі. Обличчя, сивина, погляд, сутулість, посмішка… От тільки вуса не вписувалися. У молодості через вуса Павло був схожий на Тараса Шевченка, а тепер вони не стали перепоною його схожості з батьком… Який все таки час нещадний, думала Ірена. Цікаво, а на кого у старості буде схожа вона?..

- Чого мовчиш? – Знову запитав брат, переставши посьорбувати каву.

Ірена зітхнула. Вона ніяк не могла налаштуватися на хвилю Павла, щоб підтримати його усілякі шуткування.

- Та місто, як місто. Стояло, стоїть і, мабуть, буде стояти, – спробувала відповісти Ірена в манері брата, та не вийшло. Павло зрозумів, що її щось турбує. Його мудрі очі пильно вдивлялися в її, а потім він сказав:

- Післязавтра в селі буде кукурузник. Там хлопці шось затіяли. Якшо хочеш – можна спробувати винайняти для польоту над селом. Додати адреналінчику, так би мовити…

Ірена ожила. Вона так давно мріяла політати. Тож може хоч на кукурузнику вийде!

- Так! Це класна ідея! – Очі Ірени заблищали, і Павло задоволено всміхнувся. «Який же в мене проникливий брат», – з вдячністю думала Ірена. – «З роками все більше і більше…». Скільки себе пам’ятає, він був саме таким – мужнім, добрим, проникливим, мудрим, чуйним… Ірена завжди ним захоплювалася. Він був взірцем чоловіка, брата, батька…

- Я теж хочу! – Доєдналася до розмови Софія, братова дружина, яка поралася біля плити. – У кукурузник можна вдвох? Чи ми не вліземо? – Сміючись запитала вона.

- Ну якшо буде якийсь із АН-2, то можна, а якшо У-2, шо скоріше за все, то тільки за додаткові бабосики на друге коло… – так само, сміючись, відповів Софії Павло.

- Ну я хоч би одним глазком… – награно благала Софія, вже миючи посуд.

- Ну я ж кажу, якшо маєш зайві гроші – то «любой капріз», – Павло пускав очима бісиків дружині, а та йому відповідала взаємністю.

Ірена любила їхню родину. Любов, яку вони пронесли через усе життя, надихала. Їхні, тепер вже дорослі, доньки зростали у гармонії та щасті. Ірена завжди мріяла мати саме таку родину, та не склалося.

- Завтра приїдуть старшенькі, – досі посміхаючись промовила Софія до Ірени, – теж захочуть. Що робитимемо?

- Подаримо губозакатчик, – відізвався Павло.

Ірена посміхалася. Чи то через те, що нарешті поруч рідні люди, чи то через те, що легко згадала їхній сільський суржик, наче й не покидала цих земель.

- Та хіба то поможе? – Сказала вона, й сміючись продовжила:

- Ія нам до скону це згадуватиме.

- Нічого, переб’ються. Нехай он на городі шось зроблять, – підсумував Павло.

Ія – старша братова донька. Ірена пам’ятає, як залишалася з малою Ією, коли мама з Софією та братом їздили до Циганівки доводити їхню хату й подвір’я до ладу. Ірена суворо дотримувалася всіх наданих рекомендацій з догляду. Вона добре пам’ятає, як вкладала спати малу в спеціально затемненій цупкою ковдрою на вікні кімнаті. Та Ія засинала тільки під вгойдування. Ірена клала її на своє ліжко з панцирною сіткою й гойдала, приспівуючи: «А-а-а-а!». Та тільки Ірена замовкала, або переставала її гойдати – Ія одразу розплющувала оченята й незадоволеним поглядом попереджала: продовжуй. Ірена починала все спочатку. Допомагала музика. Ія засинала виключно під пісні Віктора Цоя. Однак її музичні уподобання аж ніяк не свідчили про її характер. Ія – слухняна, «правильна» дівчинка. Ірена пригадала, як колись, сівши за стіл, вже доволі доросла Ія побачила, що в неї немає ложки, й звернулася до матері: «Мам, а можна я ложку візьму?». І в цьому вся Ія.

Спогади… які ж теплі в них обійми…

 

Після сніданку, який сьогодні, в останній робочий день тижня, розпочався на годину раніше через приїзд Ірени, Софія пішла на роботу, а Павло поїхав у поле перевірити володіння. Ірена залишилися вдома сама. Вона вирішила відвідати могили батьків, вшанувати їхню пам’ять. А потім погуляти околицями, відвідати ті місця, з якими в неї пов’язано багато спогадів. Так і зробила.

Доглянуті старшою сестрою Уляною могилки батьків викликали тугу та згадку про минуле, яке вона намагалася не ворушити. Однак спогади розтривожили її душу настільки, що Ірена пішла з кладовища з тривогою на серці. Відчуття провини досі її душило. Ірена так і не знайшла в собі мужності сказати батькам, як сильно їх любила. Особливо мамі. Ту суботу вона не забуде ніколи. Вона збиралася поїхати до мами в лікарню, та не поїхала. А потім з’ясувалося, що мама померла… В свої 15 Ірена залишилася на господарстві з паралізованим після інсульту батьком. А господарство було чимале: корова, свині, кури, качки… А ще городи, один гектар в сукупності… Ірена тоді була наче уві сні. Люди, події – все сприймалося, наче за вікном… А батько… Ірена залишила його самого після закінчення школи й поїхала навчатися до Дніпропетровська (тепер – Дніпра), хоча він і хотів, щоб вона покинула навчання й була поруч з ним…А після Дніпропетровська – ще далі…

Провина мучила її всі ці роки, та марно. Часу назад не повернеш.

З такими важкими думками Ірена дійшла до батьківського двору з боку городів. Зараз там живе родина однієї з її чотирьох племінниць – Катерини або Катрі, як її називали в родині. Ірена була в тій хаті після від’їзду всього двічі, бо боляче згадувати труни посеред кімнати, де зазвичай вся їхня велика родина святкувала сімейні і не тільки свята… Ірена постояла на галявині, де вона в дитинстві з іншими дітлахами на травневі свята варила кашу в казані на справжньому вогнищі, поки мама полола городину й непомітно наглядала за ними… Смачнюща була тоді каша…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше