Глава 6

Глава 6

Ранок Ірена зустрічала іншою людиною. Ця ніч, як і вчорашній день її змінили. Тепер вона знає все, або майже все. Це давало їй неймовірні відчуття. Говірливий котик з простою кличкою Рудий став тим, з ким вона могла говорити про це. Що очікує на неї сьогодні? Передчуття віщувало цікавий, насичений день.

- Ну що, пішли снідати? – Запитала Ірена Рудого.

- Пішли. А що даси? – Запитав кіт.

- Зараз поглянемо, що є. Хоча, ти ж мишок там усіляких маєш любити…

- А ти спіймаєш? – Не дав закінчити Рудий.

Ірена тихо засміялася. Вони удвох зайшли на кухню. З’ясувалося, що Павло вже упорався по господарству й тепер посьорбує каву.

- Доброго ранку, – привіталася Ірена.

- Доброго-доброго, –  відповів Павло. – Як спалося?

- Дякую, добре, –  нахабно збрехала Ірена і їй не було соромно ані на крихту.

«Їсти дай» –  почула Ірена Рудого й одразу запитала в брата:

- Чим годуєте кота?

- Ха-ха! Годуєте… – Розсміявся Павло. – Та цього нахабу ще й годувати? Нехай мишей лове, а то розвів тут мишину ферму! – Шуткував Павло, звертаючись до кота.

«От вже базікало» – обізвався кіт. Ірена всміхнулася й подумала: «От вже ж парочка». А вголос мовила:

- Він усю ніч мені казки розповідав та охороняв мій сон. Заслужив Рудюня…

Кіт терся то об її ноги, то об братові, муркочучи на повну.

- Ну добре, –  зжалився Павло, –  йди, дам тобі м’ясця, поки дівчата не бачать. – І Павло дістав з холодильника крило із засмаженої вчора курки. Рудий нявкнув та з задоволенням захрустів крильцем.

Ірена тим часом зварила собі кави й вмостилася на стілець у кутку біля вікна, підібравши під себе ноги. Сиділи мовчки. Аж Павло не витримав і запитав:

- Учора… то справді через хворобу?

- Не зовсім, –  помовчавши у роздумах, відповіла йому молодша сестра.

Павло мовчав, вичікуючи. Ірена скривила гримасу й запитала:

- А можна я не розвиватиму цю тему?

Павло важко зітхнув. Було видно, що він хвилюється. Ірена спробувала його заспокоїти:

- Можеш бути певен – зі мною все добре. Тепер навіть чудово!

Павло з недовірою поглянув на неї й сказав:

- В общєм, ти знаєш, шо можеш мені усе розказать…

- Добро. – Підсумувала Ірена.

«Як же ж, усе» – обізвався кіт, – «таке спробуй розкажи, одразу на Ігрень[1] загримиш. Ти ще скажи йому, що я балакаю вашою мовою… Ото сміху буде». Ірена лише кинула у відповідь: «Ану циц! Розбазікався! Теж мені, Чеширський кіт!». А брата попросила:

- Слухай, допоможи з кукурузником. Мене ж хлопці не знають, відішлють куди подалі…

По обіді вона сиділа за пілотом «кукурузника» і з захопленням споглядала рідне село з висоти пташиного польоту. Такою щасливою вона себе ніколи не відчувала. Маршрут був розписаний і кургани були у списку. Ірена сама не знала, що хоче там побачити. Та відчувала, що це треба зробити і сама доля, а може й Амага, їй допомагає.

Миролюбівка з висоти пташиного польоту була неймовірно красивою. Супутниковий варіант гуглмапи не міг відтворити того, що бачили очі, бо вони дивилися серцем. Поля, ставки, річка, садиби – все це було занадто чарівним. Ірена відчула себе птахом, котрий облітає свої володіння й почувається в безпеці саме тут, у небі.

Аж ось пілот кукурузника взяв курс на кургани. Серце забилося пришвидшено, адреналін зашкалював, а Ірена затамувала подих. Вона побачила на землі світіння, яке ниткою пролягло вздовж Терси. Ірена помітила, що його початок знаходиться неподалік схилу біля греблі. «Прямуй за світлом» – почула вона голос Амаги. Як?! Ледь не вигукнула вона. Куди прямувати, а головне – навіщо? Однак відчуття того, що вона має це зробити осіло десь глибоко у підсвідомості. Ірена не знала, що то за світло і куди воно веде. Отже, вона знає не все. Виходить Амага щось замовчала… Навіщо? Тиша. Це запитання велика жриця залишила без відповіді. Ірена з дитинства була занадто допитливою, тому вона точно знала, що «піде за світлом».

Нитка світіння посилилася й Ірена помітила кургани попереду. «Яка велич», – подумала вона. Маючи за товариша говіркого кота, Ірена досі дивувалася тому, що бачила. А бачила вона, як нитка світіння з’єднує всі кургани між собою, утворюючи серпанок місяця. Від кожного з цих курганів йшла нитка до ще одного, найвеличнішого, й у його серцевині переходила у спіраль, в центрі якої утворювала символ нескінченності. Ірена запитувала себе, чому вздовж річки нитка була просто білого кольору, та й кургани у півмісяці з’єднувалися такою ж ниткою, а центровий курган пронизувала нитка, ніби підсвічена золотом та сріблом. Однак і це запитання залишалося без відповіді. Ірена засмутилася. Невже Амага її покинула? «Нічого, – думала вона, – я розберуся», хоча ще не знала як.

«Колір – ось підказка! Та й сила свічіння теж має значення» – думала Ірена, та відповіді не було.  Її непокоїло, що запитання залишаються без «знання» у відповідь, і це тривожило. Та вона не могла зрозуміти, що то все означає. І хоча усе своє життя Ірена прислухалася до своїх відчуттів, зараз щось неначе змушувало її відмахуватися від них. Інтуїтивно Ірена намагалася вхопитися за ці відчуття, та в неї не виходило.