Ассоль

Відчуваю, як щось вхопило мене за зап’ясток й тягне в глиб кімнати. Намагаюся чинити опір та істота набагато сильніша за мене. Тягну руку в бік Якова, хочу вхопити його.
— Допоможи, — голос тремтить.
Нарешті, вдається дотягнутися до руки... холодної, твердої, гладенької мов камінь. Спантеличено дивлюся на хлопця й сльози градом крапають з очей. Він справді перетворився на статую! Закам’янів й тепер слугуватиме прикрасою цього дивного місця.
— Що з ним? — питаю в істоти, яка продовжує тягти моє тіло в невідомому напрямку.
У відповідь лише сміх, який лунає з усіх куточків гранітної зали, проникає під шкіру панікою та страхом. Нестерпний біль в вухах, здається, зараз розірве на дрібні шматки. Вільною рукою проводжу по вилиці й відчуваю липку рідину. Фокусую погляд на пальцях й розумію, що це кров.
Жах застигає в жилах, серце калатає, ударяючи в ребра й благає помилування.
Ні! Цього не може бути! Це все фантазія, бурхлива уява. Молюся про себе, благаю, щоб це був сон. Кліпаю очима, хочу прокинутися та з кожною секундою приходить усвідомлення — не сон.
Б’юся, немов пташка, яка потрапила до капкана. Хочу втекти якнайдалі з цього місця.
Крик застиг глибоко в грудях, не можу відкрити рота. Здається, мої губи заклеєні.
Не можу зрозуміти хто, чи що переді мною. Наче  стара жінка з дуже занедбаною та не доглянутою шкірою, зеленого відтінку, але очі, волохаті руки та кігті, яким позаздрить будь-який хижак, говорять зовсім про інше. Напівжінка, напівзвір — нещадна з темною аурою. Її силу відчуваю тягарем по-всьому тілу, немов камінь.
— Втомила ти мене, — гарчить звіриним завиванням.
Блискавичний рух й шию проколює кіготь. Відчуття ейфорії, розслаблення та незрозумілої насолоди. Тіло вмить обм'якло і я вже сама крокую за нею, повільно, не пручаючись.
Все всередині кричить тікати, але плоть не підвладне мозку. Можу тільки відповідати на її вказівки: вона веде — я підкоряюся.
Завдяки очам можу роздивитися все довкола. Хоч вони не втратили здібність слухатися наказів.
Тягну поглядом по залі й натикаюся на статуї звичайних людей. Розумію, що Яків не перша скам’яніла жертва істоти. Хочу дізнатися більше, але не думаю, що мені щось повідомлять.
З купи статуй бачу знайомий силует — Микита! Як він потрапив сюди? Невже вони таки пішли за нами? А я думала, що вони не приїдуть.
Знову сльози, тільки зараз вони важкі, неприродно великі. Стікають по щоці, збільшуються втричі та падінні перетворюються в криваві камені. Торкаючись підлоги, з тріском розбиваються на дрібні кристалики.
Тільки зараз помічаю, що вся біла підлога вистелена подібними кристалами, тільки різниця в кольорі. Отже, я не перша ллю тут сльози. Тільки що значить колір? Чому не всі криваво-червоного  відтінку, як в мене?
Стільки питань, а жодної відповіді! Перед смертю хотілося б дізнатися, що тут відбувається? Для чого я потрібна істоті? Куди ми йдемо?
Розпочинає дути вітер, який ледь не зносить мене з місця. От тільки істоті хоч би хни. Непорушно стоїть та вискалюється в жахливій усмішці, більше схожій на показ ікл. Немов попереджає, що варто остерігатися та не робити хибних рухів, бо розірве.
Губи напівжінки розпочинають ворушаться, але жодного слова не чую. Намагаюся сконцентруватися, натомість тільки обдаровую все тіло пронизливим болем.
Підіймаю голову до стелі, і прямісінько над нами опускається справжнісінька гарпія. Жовті очі горять вогнями й сканують, немов рентген. Мурахи тупотять шкірою від цього погляду, кров холоне, кристалізується та застигає.
Мишко! Радію, що хоч він живий. От тільки чи надовго? Скільки часу нам відведено? Можливо Гелловін закінчиться й ми опинимося на галявині біля входу в штольню, як це бува, у фільмах... Хочу вірити в такий поворот подій, надія вмирає останньою.
— Досить, припини зводити мене з розуму своїми думками! - кричить на все горло, викликаючи видимі хвилі повітря. — Я обов’язково все розповім, тільки коли переконаюся, що ви, мої солоденькі гості, ті самі люди, які випустять мене з підземелля.
Заклякаю. Опускаю очі до підлоги та припиняю думати, хоча страх так і не випаровується. Невидима сила змушує зупинитися на місці.
Мишка кидають біля мене, позаду, з землі, виростає, як гриб, кам’яний вівтар. Я такі бачила у жахах, на них приносять в жертву.
— Я Бефана, — обходить мене, пильно вивчаючи поглядом тіло. Очі лізуть на лоба, адже я чула, про таку міфічну істоту. Вона родом з сонячної Італії й виходить зі своєї схованки тільки раз на рік — шостого січня. Виконує роль Санта Клауса, розвозить дітлахам подаруночки, але вона ж добра істота…
— Замовкни, більше не можу слухати твої думки! Мене від них нудить! — шипить й сідає на вівтар. — Так, я добра, але тільки в той день, коли мені належить прокинутися. А ви, — рикає з такою силою, що все трясеться, — посміли порушити мій спокій, увірватися до домівки за три місяці до терміну. Проте, у вашому випадку, це було неминуче. Адже ти, — показує на мене кігтем, — нащадок сволот, які закляли мене на вічний сон. Я тебе чекала понад дві тисячі років.
Очі Бефани загоряються багряним вогнем, тіло підіймається в повітря, а в наступну мить, опиняється біля мене, простягає кігтями нижче грудей  і страшенний, пекучий біль пронизує живіт. Опускаю погляд вниз вдивляючись в калюжу своєї крові, падаю на коліна. Істота проробляє теж саме з Мишком іншою рукою, підлітає до вівтаря, струшує крапельки нашої крові на камінь і те місце розпочинає світитися голубим кольором, утворюючи стовп світла, аж до стелі.
— Ха-ха, нарешті нащадки синіх відьом в моїх руках.
Не хочу вмирати, мені ж тільки вісімнадцять. Проте, страшний біль від порізу кігтями Бефани вщент виснажує мене і я лягаю на підлогу, важко дихаючи.
— Ти думаєш, смерть — це кінець? — регоче. Підлітає до мене, легенько протягує пазуром по щоці. — Для вас двох це тільки початок, скоро об’єднаю ваші душі й закую в цей облік, а я вивільнюся на свободу.