Швачка-кравчиня для спадкоємця на ім'я Ризик

Частина 3

Дворак увійшов у двері майстрені та потягнув повітря носом. Пахло свіжою здобою й чимось невловимим та давно забутим.
Шотл напружився, намагаючись згадати, що саме в повітрі змушує його зробити стійку, як мисливський пес, як би сказав батько. Вчора цього аромату у кімнаті не було. Стовідсотково, саме так він відчуває унікальну магію. Щось дуже рідкисне. І нехай цей аромат був слабшим, ніж у Головнокомандувача, але він був.
- Пані Таланія, - покликав чоловік, розуміючи, що як тільки Ризик закінчить розмову на вулиці, діяти з приміркою доведеться максимально спритно.
Модистка відхилила завісу, тримаючи перед собою кітель. Й нехай це була поки що тільки зметанна спинка з бортами та рукавами, але Дворак прикіпив поглядом до тканини, завмер та знову потягнув повітря носом.
- Звідки ви взяли тканину? - трохи хрипко спитав він, намагаючись не видати власного здивування.
- З власних запасів, - пояснила дівчина, ховаючись за кітелем, - вам не подобається?
— Це ж тканина з магічними властивостями від майстрів зниклого племені Ящурів. Їй ціни нема!
- Так, ви праві, мені вона дісталася від батьків, як посаг, - із затримкою промовила Таланія, й голосно засопіла.
- Думаю, що ми зможемо повною мірою сплатити за вашу працю та віддячити за широту душі! - відповів Дворак, та саме після цих слів в кімнату влетів його командир.
— Десять хвилин, Двораку, пришвидши дівчину, — гаркнув він, а я трохи не присіла від несподіванки.
Його голос торкнувся всередині якихось струн, та нутрощі завібрували й заголосили на всі лади. Неначе запхали в орган, - промайнула думка.
"Тьху ти, жувати треба було, а не ковтати гарячу здобу шматками, як тільки не вдавилася, от і маєшь!" - цикнула на фізіологічну какофонію, намагаючись взяти себе в руки.
Китель вихопив шотландець й допоміг одягти його своєму командиру. Той стояв посередині кімнати, та майже діставав маківкою до стелі. Широкий у плечах, вузький у стегнах, в обтягуючих шкіряних штанях чорного кольору та сорочці того самого кольору. Миттєво відзначила високі халяви чобіт й чорне волосся, зібране на потилиці в низький хвіст. Чомусь майнула думка, що може він некромант?
- Поспішайте, - вивів мене зі ступору голос шотландця.
Я підскочила до широкої спини й почала прокладати шпильками защіпи.
- Що ви там копирсаєтесь? - не минуло й кілька хвилин, як зарозумілий голос вивів мене з творчого настрою.
- Стійте рівно й не рухаючись, - автоматично відповіла я, підколюючи низ та формуючи бічні шви.
- Ти смієш мені наказувати? - загарчяло на всю кімнату, - мені, Головнокомандувачу?
- Та хоч би й королю! Якщо будете крутитись, то кітель сяде не рівно! Тому замріть та дозвольте мені зробити все від мене залежне.
Мені здалося, чи шотландець шикнув на обурену спину? Чомусь мені здавалося, що зараз ці двоє переморгуються й корчать один одному пики, аж надто багатозначною була тиша. Хоча навіть не уявляю, як шотландець може корчити пики відмороженим фейсом.
Через дві хвилини, коли я підколола пройму рукава та заклала довжину, нестерпний грубіян знову подав голос.
- Я не маю часу на примірки! - пропихкав зверхньо, а широка спина ще більше розправила плечі, нависаючи наді мною. Мені доводилося прикриватися розпущеним волоссям, щоб чоловіки не побачили наслідків вчорашнього падіння й не причепилися з розпитуваннями.
Будь-яке питання щодо світу за дверима майстерні – і я втраплю в халепу! - крутилася в голові думка, поки я скакала довкола чоловіка.

- Ви мене чуєте? Жодних примірок! За замовленням надішлю ад'ютанта!
- А лацкани? - спробувала вставити я своє запитання, але тут з-за дверей долинув тупіт, двері відчинилися й чоловічий голос заволав: «Ризик, демони тебе забирай, у нас черговий шкряк!»
Я з подивом виявила скинутий одним рухом кітель у себе в руках, відповідь на моє запитання у вигляді шипіння невдоволеним голосом «на ваш розсуд», й через десять секунд залишившись зовсім одна  подумала, що такого дивного сновидіння мені бачити ще не доводилося. А головне, що таке шкряк?
Двері задзвеніли знову, і я не встигла сховати обличчя в розпущене волосся, але шотландець, що заглянув у двері, здається, навіть не дивлячись в мій бік повідомив: «завтра на світанку, спробуйте встигнути!»
Тут же далекою луною в унісон зі словами шотландця, заревло якесь чудовисько, й моя багата уява намалювала допотопного тиранозавра, чомусь із пропелером на спині.
"Невже в булочках було щось крім кардамону?" - витерла піт з чола, й видихнула, розуміючи, що втомилася до безтями.
Зачинивши двері майстерні, перевернула на двері трафаретку. Вважатимемо, що на ній написано «Зачинено».
Незважаючи на те, що я чудово розуміла жителів цього світу, та й як інакше я змогла б так довго залишатися уві сні, читати у мене зовсім не виходило. Хоча ще дещо дивувало.
Що саме переслідує мій сплячий розум, коли підкидає дивні речі? Може натякає на необхідність піти на курси іспанської мови? Адже якийсь час я мріяла про подорож до Мадриду. Відмахнувшись від мрій, розвернулась та пішла углиб майстерні.
Зупинившись на порозі майстерні, поклала кітель на стіл й потерла підборіддя. Пий, не пий чай, а поспати б не заважало. Якщо я маю час до завтрашнього ранку, то три – чотири години сну, — це необхідний мінімум для фізіологічного перепочинку.
Вузькі сходи привели мене на другий поверх. Точніше це був не повноцінний поверх, а мансарда. Кімната під дахом, крихітна, але дуже затишна. За вузькими дверима виявилася душова, й майже засинаючи, я стала під теплу воду, а на ліжко впала, відкинувши рушник на підлогу. На відміну від земних, він був більше  схожий на тонку губку, тому в мене було дивне відчуття. Не так витерся, як промокнув себе від води.
Уявляючи себе дорогою й тендітною вазою, провалилася в сон, здавалося б, що без сновидінь.
«Сон уві сні» - крутилося на задвірках свідомості, й все голосніше та гучніше свербіло над вухом комариним писком - «прийми, прийми призначення!»
Мозок відмахувався від дзижчання, намагаючись заснути остаточно, але писк не давав спокою, й зрештою я не витримала та крізь сон прошепотіла «приймаю!» Тільки після цього настала тиша й темрява.
Прокинулася я в сутінках.
Підскочила на ліжку, відчуваючи дивовижну легкість у тілі та голові. Сидячи на ліжку пару хвилин, витріщалася в протилежну стіну, рзгадуючи, де це я.
Так буває, коли в тебе видається тривала подорож із ночівлями у різних місцях та морем вражень. Й нарешті діставшись кінцевого пункту ти підскакуєш на ліжку серед ночі та намагаєшся зрозуміти в якому з готелів ти прокинувся,та з якого боку двері в санвузол.
Питання: "де я", вирішилося, коли я розгледіла кинутий на підлогу жовтий рушник. Але водночас мій мозок одразу підкинув нове запитання.
- Хто я? - я з жахом дивилася на стіну, та інспектувала найближче минуле.
З погляду сну, я швидше за все повинна була давним-давно прокинутися. Ні разу в житті я не бачила настільки яскравих й детальних сновидінь, та ще й такої довжини. Спати уві сні, й прокидатися в ньому ж, це взагалі щось нереальне. Я вщипнула себе за ногу, й скривилася - боляче!
Значить так, мене звуть Злата, я природна блондинка та працюю швачкою на заводі з виробництва спецодягу.
Я покрутила перед очима своїми долонями, дивуючись, що вони виглядають не зовсім моїми. Тому продовжила вишукування.
У сні я вселилася в модистку на ім'я Таланія, та судячи з того, що витончені ніжки з розміром ступні не більше ніж тридцять шість з половиною - тридцять сім, нетерпляче сіпають милими нігтиками перед моїм носом, я все ще тут. Точніше я досі вона. Тьху ти, - я все ще в тілі Таланії й повинна пошити кітель!
- А! - полегшено видихнула, підскакуючи й спритно одягаючись, - як тільки я пошию кітель, моя мрія здійсниться, та я прокинуся!
З цими приємними думками я спустилася вниз, випила чаю з бутербродом й з головою поринула у  творчість.
Може якби я хоч трохи думала, а не творила,  то помітила б, що мої долоні час від часу мерехтять. А чим більше я задоволена рівним рядком або формою лацкана, тим більш дивно поводиться сама тканина, підлаштовуючись під мої думки та набуваючи бажаної форми. Та й укорочений плащ ніби вростає в плечові шви, й навіть при ретельному вивченні я не можу знайти шва та поділу деталей. Перед моїм внутрішнім поглядом чорнявий Головнокомандувач у моєму кітелі ширяє над незліченним військом з витягнутою над головою рукою, найбільше скидаючись на Супермена, та кличе їх уперед «на бій кривавий, святий та правий!» Плащ розвивається за його плечима, як драконові крила. Шотландець бігає по поверхні планети і кричить на Головнокомандувача, стогнучи, що яким чином йому тепер прикривати дорогоційне тіло. Я підхихикую час від часу, навіть не помічаючи як швидко він летить.
Я раз-по-раз облизуюсь, уявляючи, як файрволли відскакують від тканини, та навіть стріли обламують наконечники й обсипаються на землю. 
- У воді не тоне, у вогні не горить, - я проводжу долонею по готовому кітелю, моя душа співає.
Саме так, співає від захоплення та задоволення від ідеально виконаного замовлення.
«От би ще побачити цей кітель на замовнику» - зітхаю, коли чую наполегливий стукіт у двері майстерні.
— От і все, любий! – проводжу останній раз по лацкану, який здається теплим на дотик, загортаю в шарудливий папір, а потім у коробку.
Акуратно підхоплюю й поспішаю на стукіт.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше