Частина 7

Виявилося, що перший клас на «Зірці морів» представляє поєднані з вітальнею дві розкішні каюти. Можливо, навіть ці кімнати можна було б назвати люксом, тому що тоді можна було б сказати, що приміщення йде в концепції два плюс два.
Подружжя Вітор та Лана Грундмольгольф займало сімейну каюту з одним спільним ліжком, у моїй же каюті було дві полуторні, що підтверджувало мої здогади.
Поки Вітор відсиджувався безштанним у своїй половині, його дружина принесла мені постраждалий предмет одягу, голосно журячись про відсутность пристойного шматка матерії на п'ятій точці чоловіка.
Я розглядала втрату, й погоджувалася з нею, таку дірку зашити не вийде, тут потрібна латка.
«Маленький хвостик» - проснувся природний оптимізм та здатність бачити смішні речі в рутині, але я тут же відігнала картинку, що виникла в голові.
- Та ще й запрошення капітана, - журилася Лана, - виявляється, його прабабуся була з коргів!
- З коргів? - згадала я милих собачок, гаряче обожнюваних королевою Англії. Адже ці люди справді чимось були схожі на тих песиків. Коротконогі, косолапі, веселі та привабливі. Ті, що не втрачають присутності духу, віддані й вірні.
- Так, мила Таллі, ми чистокровні корги! Мабуть, що тільки в Сон Камені залишилися досі представники із чистою кров'ю.
- А ваші діти та онуки? Ті, що проводжали вас?
– О, це не наші рідні. Понад сто років тому брат Вітора сплив на пошуки сенсу життя, й з того часу від нього доходили скупі рядки «живий, здоровий».
– Скільки? - не зрозуміла я.
Жінка посміхнулася та підтвердила, що її чоловікові сто п'ятдесят, а сама вона перевалила сто тридцятирічний рубіж. Мені тільки й довелося визнати, що вони виглядають досить молодо для такого віку.
- Дякую тобі, дитино, - усміхнулася жінка, - то що скажеш? Ми не можемо відмовити капітанові!
Я покрутила в руках штани. Досить складний крій дозволяв приховати цьому чоловікові кривизну ніг, але при цьому, ні відрізати від них зайвого, щоб використовувати як латку, ні змінити фасон не вийшло б. Я згадала, як щільно сиділи штани на фігурі та підняла на жінку погляд.
– Й коли вас запросив капітан?
- Завтра о третій він влаштовує день чотирилистої конюшини з танцями!
- Так, навіть якщо я вшию акуратно, танцювати в цих штанях ваш чоловік не зможе.
- Яке горе, - притиснула жінка до грудей долоні, -  ми були на похороні молодшого брата Вітора, того самого, що залишив Сон Камінь сто років тому. Я мріяла, що хоч тут чоловік трохи відійде від скорботи.
- Його вбили? – я не могла передбачити іншу причину смерті молодшого брата, враховуючи бадьорий вигляд старшого.
- Ні, що ти, просто поза нашою землею корги старіють швидше. Зате вільні у виборі. Бачила, які у них вишиті спідниці! Усіх кольорів веселки!

- О, так, я навіть вирішила повчитися такій вишивці.
- Дитя, для цього тобі треба було залишитись у них. У наших краях вишивають тільки сріблом та золотом. Сила землі роду не дасть тобі шити чимось іншим.
- Але ж це теж дуже цікаво!
- Згодна, хоча навіть не знаю, як умовити майстринь поділитися з тобою секретами, - вона почухала кінчик носа, я ж, продовжувала крутити штани так і сяк.
- А якщо я пошию вашому чоловікові нові штани? - запропонувала, майже не сподіваючись на згоду. Все ж таки це не дрібний ремонт, а повноцінний виріб. Враховуючи, як його одноплемінники торгувалися, вони можуть не погодитися на додаткові витрати.
- Нові штани? - світло усміхнулася Лана, - а ти встигнеш?
- Я нічний птах, - ночами мені вдається працювати найбільш продуктивно! Але тільки потрібне буде приміряння, хоча б одне!
- Почекай, дівчинко, я взнаю в чоловіка й повернусь!
Я ж розкрила свою скриню та вивудила з неї шматок тканини, який у моїй уяві перетворився б на галіфе.
Так, так, саме галіфе малювала моя уява на дивовижному коргу на ім'я Вітор. Напевно, цей образ товстих волохатих сідниць песиків королеви, засів у моєму мозку, й не давав можливості кроїти щось інше. Все життя мріяла пошити подібні штани. Й чомусь мені здавалося, що Вітор буде у захваті від глибоких та об'ємних кишень цього предмета одягу.
Рано-вранці до мене в каюту прийшли Вітор та Лана. Чоловік одягнув галіфе й запитливо підняв брову.
- Ах, Віторе, - його дружина дивилася на ноги чоловіка, які змогли дивовижним чином пострункішати, - дівчинка зробила неможливе! Ти маєш це побачити! - підхопивши його під лікоть потягла до вітальні. Скептично налаштований корг з подивом витріщився на своє відображення.
- Таланія, та у вас талант! Чи не хочете затриматись у Сон Камені? Мені б дуже хотілося, щоб ви пошили ще кілька таких штанів, а можливо ви змогли б навчити наших майстринь такому складному крою?
Лана підморгнула мені, доки чоловік не міг відірвати погляд від дзеркала.
- Із задоволенням, але в обмін на їхні секрети вишивки - завжди мріяла шити сріблом!
- А ви дівчина - не промах, - усміхнувся чоловік. Незважаючи на сиву бороду й поважний вік, я так й не змогла назвати його старим.
— Ну, слово старійшини! - він приклав долоню до серця, - наші майстрині поділяться з тобою сімейними секретами в обмін на твої!
- Нехай буде так, - кивнула я й подружжя відкланялося.
Час, що залишився до свята, я витратила на закінчення виробу, та враховуючи, що штани були кольору темної охри, то довелося пошити з залишків м'який капелюх того ж кольору.
Звичайно й пальці я поколола, й втомилася безмірно, але у призначену годину, я з почуттям виконаного обов'язку винесла у вітальню результати своєї праці.
- Ах, яка ж ти розумниця, - захоплювалася жінка, дивлячись на чоловіка, що крутився біля дзеркала, як юна кокетка.
- Лано, тут кишені! – побожним шепітом повідомив він своїй дружині, засовуючи в них руки майже по лікті!
- Тепер ти зможеш усе не з'їдене забрати з собою, - несподівано зареготала вона.
- Якщо за все сплачено, а більше в тебе не лізе, - не зрозумівши знущання, забубнив він, - це просто неймовірна можливість!
Я закашлялася, намагаючись приховати сміх. Вигляд чоловіка, що чинно сидить за святковим столом й в тиху ховає в галіфе залишки їжі зі столу, викликав у мені сміх, тому трималася я з останніх сил.
Але коли Вітор підстрибнув на місці йартистично грюкнув низькими чобітками в повітрі, у мене відвалилася щелепа.
- І нічого танцювати не заважає, - повідомив він, а я мало не сповзла по стінці.
- Так, Таланіє, а ви чому не одягнені? – Лана погрозила пальчиком, – без вас ми нікуди не підемо! Так Вітор?
- Звісно! Поспішайте красуня, Грундмольгольфи ніколи не спізнюються!