Сила життя

Глава 2

-Таня, куди це ти? – спитав Євген, вийшовши з ванної кімнати в махровому халаті і помітивши, що його довгонога коханка поспіхом вдягається. Дорога мереживна білизна була витягнута з під ліжка, тонка шовкова блузка знята з крісла, спідниця, панчохи зібрані по кімнаті. Легка брендова курточка, що, як він пам’ятав коштувала цілий статок, судячи з виписки по банківській карті, та італійські дизайнерські туфлі, були знайдені останніми. – На дворі ж ніч.

- Я додому. Я тут згадала. У мене одна термінова справа на завтра…

- Яка справа? – Євген відверто здивувався. Таня була створінням вередливим і доволі лінивим. Навіть ведення купленого на її прохання невеличкого бізнесу, було далеко не на першому місці, а змусити цю красуню вийти в ніч, з теплого ліжка, та ще і одразу після сексу, не могла зазвичай навіть ядерна війна. А тут носиться по кімнаті зі швидкістю скаженої білки.

- Різні. Женя, рідний не ображайся, та мені справді потрібно. Я все потім надолужу. Я ж не дружина, щоб мати обов’язок спати під боком до ранку? Таксі я вже викликала, он, чекає біля будинку. – Таня кивнула головою на вікно, тряхнувши платиновим білявим волоссям. Стиліст і перукар у неї теж були дорогими і на відмінно виконували свою роботу - навіть після доволі бурхливо проведеного часу, зачіска коханки нагадувала симпатичний творчий безлад.

-Ну добре… - чоловік доволі байдуже знизав плечима. Власне він нічого не мав проти. Час приємно він вже провів, і де вона спатиме до ранку, було не суттєво. А які там у жінки термінові справи посеред ночі з’явились… Та яка йому різниця? Одружуватись на цій красуні він не збирався, за чистотою її ліжка наглядають його люди, так що «флаг в руки-потяг на зустріч».

Спостерігаючи як коханка, прихопивши сумочку, вискакує з квартири, він мимоволі прикинув, що «упаковка» цієї дівулі варта шалених грошей… Її бюджету за один місяць цілком вистачило б на пару камазів «гумкомвою», що вони відправляють до сусідньої країни. Не того, звичайно, що відправляється фактично, а оголошеного на весь світ, з усілякою дурнею як то - крупи, консерви, і т. п. Та кому ж це потрібно – економити на собі, щоб допомогти іншим? Та і народ в сусідній країні виявився балуваний, хоч взяти, наприклад, тих «біженців», які примчались до них на самому початку ретельно розпалюваного конфлікту. Прибігли галасливим натовпом в пошуках халяви, з чудовими криками «хунта бомбить!» Навіть він здивувався такому ентузіазму, адже на той момент в їх краях «гуляла» лише одна нещасна «Нонна» в дрібному містечку, і гриміла через два дні на третій. Та у переляку очі великі – бігли стадом, спираючись на чутки знайомих від знайомих, в очі не побачивши жодного солдата, не почувши жодного пострілу. Як він сміявся тоді, дивлячись ці телерепортажі. Та і не він один. Але, як не дивно, в більшості своїй, народ вірив, співчував, охаючи дивився телевізор та сварився вщент з ріднею із сусідньої країни, доказуючи їм телефоном, що ті не бачать, що творить їх «хунта».

Та потім, коли потрібну картинку було вже оформлено і ці барани стали не потрібні, виявилось, що ця ліміта вередлива! Вони так знахабніли, що почали, розповідати, що їм там хтось, щось винен! То чорний хліб цим нахабам несмачний, то житло бажають, і виключно в головному мегаполісі країни, то побутової хімії потребують. Господарське мило в зуби і марш прати в кориті! Смішні такі, намагались качати права, тикати всім своїм званням «біженці». Як не дивно, але ті люди, припхавшись з клунками та планами «заживемо» до кордону і справді вважали, що спіймали долю за яйця. Щоправда до тих пір, доки їх не відправили примусово на околиці імперії, власного населення не вистачає. Як же вони обурювались! Їхали ж за халявою, а не працювати. До столиці, ну на крайній випадок, до курортних міст, але точно не в відсталі регіони, де керівництво котрий рік ламає голову як терміново виправити демографічну ситуацію. От таким регіонам і нехай допомагають, комарів годують, працюють за місцеве населення, що поголовно спивається. Ви ж втекли в «останній сорочці» від війни? То чого ж вам дерев’яна халупа на краю географії не подобається? Це будинок – краще ніж нічого. Вдячно вклоніться і мовчки працюйте. І щоб ми вас більше не чули.

Євген довго сміявся, дивлячись на одну таку «хитрожопу» сімейку, яку висадили з літака і показали їх новий дім – напівзруйнований барак, часів примусової будівлі комунізму. Видовище було знатне. Прямо душу гріло. Обожнював він іноді обламувати всіляке бидло, що вважає себе найрозумнішим і намагається «в’їхати до раю за дві копійки».

Почувся звук двері, що зачиняється і чоловік, відволікшись від думок, підійшов до вікна, посунув важку темно синю штору, байдуже подивився як його коханка сідає в машину. Синє авто неквапливо виїхало з двору елітної багатоповерхівки, в якій він купив квартиру спеціально для подібного відпочинку.

От дивно, наче і гарна баба, не дурепа, виглядає презентабельно і в ліжку- профі, а за душу не чіпляє. Так, дорога, дуже дорога, та все одно - куплена іграшка.

Як там Шахіст казав – «Душа справа тонка, не кожен намацає»? - він, тоді ще посміявся з формулювання «намацати», і уточнив, що «мацати» у чоловіка потрібно зовсім не душу. Та то все жарти, але, як не крути, його душу жінки не чіпляли вже давно, дуже давно… Інша справа – тіло.

Власник квартири, задумливо хитаючи головою, підійшов до вбудованого бару, налив собі трохи французького коньяку, всівся на розібране ліжко та ввімкнув телевізор. По великому екрану замелькали кадри новин. Сусідня країна, невизнана республіка, карателі, гуманітарна катастрофа, масові жертви, розп’яті хлопчики…



Оксана Усенко

Відредаговано: 20.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись