Глава 1. Міла

Як повільно тягнеться час на уроках. Особливо це відчуваєш в одинадцятому класі коли до випуску залишилося не так багато. Але як же я ненавиджу математику. Просто жахливий предмет. Для чого він мені взагалі, якщо я збираюся вступати на ветеринара? Але як каже тато, то це потрібно для загального розвитку. Інколи здається, що мене підмінили в роддомі, і десь хтось виховує ідеальну донечку.                                                                                                                                                                

Вчитель задав якесь питання, і звичайно я його прослухала. От якщо спитає мене, то це взагалі якийсь кошмар. Але удача мене дуже сильно любить, адже як я не намагалася сховатися, Марія Олегівна помітила саме мене.                                                                                                                                         

- Емілія Таран, може ти бажаєш нам розповісти про тему, яку я вас задавала додому? - жінка уважно дивилася на мене.                                                                                                                                            

- Не думаю, що це хороша ідея, - сказала я.                                                                                                  

- Я питала, чи є бажаючи відповісти, проте всі мовчали, - продовжила вчителька. - Тому я хочу, аби саме ти розповіла нам домашнє завдання.                                                                                                    

- А можна мені? - обережно підняв руку Костя.                                                                                              

Мені залишалося лише закотити очі. Знову наш ідеальний герой вирішив врятувати бідну дівчинку. Через це Костя дратував мене ще більше. Мало того, що він мій сусід, так ми ще й змушені вчитися в одному класі. І це саме та людина, яку часто ставлять в приклад. Ідеальний синочок, слухняний, немає шкідливих звичок. Таких часто називають "син маминої подруги". Коли ми були молодшими, я часто його гамселила, а він ніколи навіть не жалівся своїй матері. Що мене просто виводило з себе. Та коли ми стали старшими, то майже не спілкувалися. Він завжди проводить вільний час або за навчанням, або зі своїм єдиним другом Кольою. А от в мене трохи інші захоплення. Я не настільки фанатична та не залежу від думки оточуючих.                                                                                                                        

- Ну що ж, Скоропадський, як завжди, рятуй клас, - посміхнулась Марія Олегівна.                                    

Костя вийшов до дошки та почав розповідати про якісь нові правила стереометрії, та мене це зовсім не цікавило. Я розсіяно малювала на полях свого зошита якісь закарлючки. За мить на мій зошит приземлився папірчик. Розвернувши його, я побачила виведене акуратним почерком "Ти сьогодні шикарно виглядаєш". Обернувшись, я побачила Рому, одного з найпопулярніших хлопців нашої школи та мого однокласника. Між нами був своєрідний роман, та про це майже ніхто не знав. Тому мені було приємно отримувати від нього такі записочки.                                                                                                

Я посміхнулась та заховала папірчик, і якраз в цей момент продзвенів дзвоник. Нарешті, останній урок і я можу бути вільною. Ох, я уявляю якби про нас з Ромою дізналася Аліна, вона би певно луснула від злості. Тоді всі би побачили, що вона носить в своєму ліфчику вату. Ото сміху було би.                           

З Аліною ми не рахуємося ворогами, скоріш змушені дружити. Вона популярна, я теж не остання людина в школі, ось і доводиться вдавати з себе подружок. Але я би з радістю повидирала їй нарощене волосся. Така собі барбі пересмажена, яка є в більшості шкіл. Пройшовши повз дівчини, я почула якусь чергову ванільну пісню з її навушників. Бррр, як в неї мозок не плавиться. Хоча з цим проблеми точно не виникне.                                                                                                                             

- Ще трохи і я би вмерла з нудьги, - закотила очі Ілона, моя найкраща подруга. - Знаєш, а Костя тебе врятував. Знову.                                                                                                                                               

- Який герой, давай купимо йому шоколадну медаль? - я закотила очі. - Здається він це робить лише задля того, аби вкотре показати який він чудовий.                                                                                      

- Може добивається тебе? - замріяно сказала Ілона.                                                                                     

- Звичайно, він закохався в мене ще тоді, коли я вперше вдарила його відерком по голові в шість років. І з того часу він бідний страждає від нерозділеного кохання, - сказала я. - Але як тільки ми закінчимо школу, я йому відповім взаємністю, ми одружимося та заведемо трьох милих карапузиків, які будуть такими ж ідеальними.                                                                                                                                         

- Все це твої жарти, - фиркнула подруга. - Ти краще скажи мені які в тебе плани на вечір.                      

- А є ідеї? - запитала я.                                                                                                                                      

- Так, Назар пропонує сходити сьогодні на концерт. Ти ж знала, що до нас приїжджають Фіолет? - посміхнулась Ілона.                                                                                                                                           

- Так, але це не зовсім моє. Я люблю більш важку музику, - пояснила я. - Розважайтеся без мене. Впевнена, буде весело.