Глава 6. Костя

Додому я повернувся досить пізно, що для мене було зовсім не властиво. Однак мами не було, адже вона поїхала у відрядження на тиждень. Вперше їй довірили щось настільки важливе. І це означало, що скоро вона зможе піти на підвищення. Мама боялась залишати мене одного, хоча мені вже виповнилося вісімнадцять років. Вона досі ставилась до мене ніби я маленька дитина. Що ж, для батьків ми завжди малі.                                                                                                                                      

Від вечірки в мене були не найкращі враження. Так, я все ж поговорив із Аліною, проте це зовсім не те, чого би мені хотілося. Дівчина мене впізнала, проте сказала не найприємніші слова. Однак одне я зрозумів - я міг би їй сподобатися, але при одній умові - якщо змінюся. Та тоді я не буду тим Костьою, яким є насправді. Принамйні так мені здавалося. Але раптом вона має рацію? Раптом мені самому сподобається?                                                                                                                                                   

Я підійшов до дзеркала та подивився на себе. Не можу оцінити чи справді я симпатичний, адже відповідь ніколи не буду об'єктивною. Тим паче з моєю самооцінкою. Колька теж часто говорив про те, що заздрив мені. Але я не бачив нічого особливого. Тому мені потрібна думка дівчини. Я би дізнався правду.                                                                                                                                                                

Не знаю, що на мене найшло, та я вийшов з квартири та постукав у сусідні двері. Дуже сподіваюся, що Міла вдома, адже вдруге я не наважуся прийти сюди. Можливо я ще просто не протверезів, а тому досі є така сміливість. Або тут просто зіграла образа на слова Аліни. А раптом в нас і справді все могло би вийти?                                                                                                                                                                  

- Костя, рада тебе бачити, - двері мені відкрила мама Міли. - Ти взагалі як? Щось давно ти до нас не заходив.                                                                                                                                                             

- В мене все чудово, - посміхнувся я. - А Міла вдома? Я хотів з нею поговорити. Це стосується навчання.                                                                                                                                                          

Я не вмію брехати, і прекрасно знав це. Однак частина правди в цьому була ж. Я хотів змінитися хоч трохи, навчитися чомусь. Та жінка нічого не помітила, а лише сказала, що Міла зараз у своїй кімнаті. Тому я і попрямував знайомим коридором. Так, останній раз я тут був роки три тому. Тоді ми в останнє нормально говорили. Постукавши та отримати відповідь, я відчинив двері. Міла лише здивовано подивилася на мене.                                                                                                                                         

- І що ти тут робиш? - фиркнула вона. - Я тебе точно не запрошувала.                                                        

- Міла, мені потрібна твоя допомога, - зізнався я.