Глава 21

Глава 21

- Сher est plus beau que toi personne!

- Ви без перебільшення праві, - кивнула тітці Хелен. Її засмагле  обличчя контрастувало з сукнею легкого пудрового відтінку. Мереживні рукава і комірець приховували від оточуючих ніжну як шовк шкіру, брошка з гроном перлин на корсажі приваблювала увагу до стягнутих корсетом грудей, спідниця з вишивкою шовковими нитками і дрібними перлинками м’яко стікала по стегнах до самої підлоги.

Джейн додала трішки кольору бровам для виразності погляду, трішки блиску на губки, для ще більшої їх принадності.

Довершувала образ зачіска із завитих каштанових локонів, з перлинками на вершинах шпильок.

- Ти не рада що ми тут? – запитала графиня Верьовкіна племінницю, впіймавши в її погляді розгубленість.

- Ну що ви, тітонько, - Хелен начепила на губи посмішку. – Підполковник Кюрто без сумніву приємний чоловік і гостювати у нього честь для нашої родини.

-  От і прекрасно. Ти вже встигла оцінити красоти фортеці?

- Чудова фортифікаційна споруда, - не стала сперечатись Хелен.

- Любонька, все гаразд? – стривожено перепитала тітка, розправивши мимохіть складки зеленої сукні, і  підійшовши до Хелен в притул взяла племінницю за плечі, змушуючи дивитись дівчину собі в обличчя. – Ти сіпаєшся щораз, як чуєш ім’я Олександра Оболенського, але вперто уникаєш зустрічей з ним! Ти щось приховуєш, і це очевидно. Чи не настав час розповісти що саме?

- Тітонько, я вже казала, що на тій морській прогулянці Олександр повів себе як останній мужлан, і витягнувши мене з води, відчитав як якусь рабиню із Півдня, після такої поведінки я не маю жодного бажання з ним перетинатись! – запально відповіла Хелен.

- Люба, він же хвилювався за твоє здоров’я, - спробувала виправдати чоловіка Настася Яківна. Але в загалом пояснення племінниці її задовольнили, і вона випустила дівчину із своїх цупких рук. – Я розумію, що іноді треба поображатись на чоловіка, вказати йому його місце, та чи не час вже пробачити князя, і дати йому ще один шанс?

- А він його потребує? – здвинула плечима Хелен. – Останнім часом її світлість Воронцова так активно сватає князеві дівицю Местмахер, що здається князь не встоїть під тим потроєним натиском.

- То он воно що, - графиня прикрила рота синім віялом з улюбленими павичами, приховуючи усмішку. – Ти ревнуєш, mon сher.

- Не правда, - засопіла на манеру їжака Хелен.

Вона навіть собі б не зізналась, що насправді два тижня її серце спливає кров’ю від болю, кожен раз як вона чує плітку про Олександра Оболенського і Катерину Местмахер. А тим більше коли бачить їх поруч. Скромна Катя не відходить від князя ані на крок, кліпаючи своїми очиськами, ховаючи за віялом рум’янець і невпопад посміхається на князеві слова. Гучно сміятись дівчина здається боїться, або просто не вміє.

Варто було зізнатись хоча б самій собі, що князь Оболенський не перестав її хвилювати. Що вона все так само закохана в пихатого чоловіка, і все так само мріє про його ласки. Навіть після того, що у них було. Або особливо після того. Але Хелен заборонила собі навіть думати, про продовження зваблювання князя. І вперто переконувала себе і тітку, що ідея про заміжжя за князем виявилась помилковою.

Що ж до князя, то він покинув «Надію морської діви» відразу після того, як залишив мокру Хелен в каюті кутера. І після того просто перестав помічати дівчину. На двох прийомах, де вони були з князем одночасно, він просто пропікав дівчину поглядом темних, як грозове небо очей, але варто було опинитись дівчині на відстані витягнутої руки, як він робив вигляд, що вони не представлені один одному. Або що вона пусте місце. Така поведінка тільки ще більше ятрила Хелен серце. Тому вона з полегшенням погодилась на поїздку до Аккерманської фортеці, куди граф Верьовкін їхав у справах, а графиня, просто щоб розважитись.

Як розповіла Хелен тітка фортеця була побудована п’ятсот років тому вихідцями з Генуезької республіки, і два століття слугувала їм прихистком від набігів монголо-татар. Але з закінченням панування італійців на Чорному морі фортеця перейшла під владу Османів. У 1770 році вона вперше була захоплена московським військом. Протрималися вони у Аккермані недовго і відповідно до Кючук-Кайнарджийської мирної угоди повернули місто османам у 1774 році. У 1789 році укріплення без бою було захоплене великим загоном донських козаків та бурським єгерським корпусом, яким керував М. Кутузов. Наступного року Кутузова призначили комендантом фортеці. Але відповідно до Ясська угоди підписаної у 1791 році. кордон між Російською та Османською імперією пройшов по річці Дністер. І Аккерман знову перейшов туркам.

І тільки у 1812 році за Бухарестським мирним договором південь Бесарабії з Аккерманом переходять остаточно до Російської імперії.

При світлі дня складена із сірого каменю споруда справляла враження надійності і захисту. Чималий внутрішній двір за майже п’ятиметровою товщею стін був здатний надійно захистити мешканців фортеці від будь-якої осади. Навколо фортеці розкинулось невелике місто Білгород, в якому проживали сім’ї солдат, купці, ремісники.

Через вузькі бійниці пробиті в кам’яному мурі проглядувало море, яке в притул підходило до фортеці із північного боку. Хелен з Олександром Комарницьким, гостем коменданта,  пройшлись стінами фортеці, споглядаючи фантастичні краєвиди на Дністровський лиман, і загрозливі глибокі оборонні рови. Граф Олександр Лукашевич виявився приємним співбесідником, мав замок в Золочеві, в якому займався розведенням квітів, і з захопленням ділився з Хелен знаннями в галузі ботаніки, садівництва і фортеце будівництва.

- Ти ревнуєш, - знову повторила графиня Верьовкіна. - Але ж погодься, Катерині пора вказати на місце. Вона тобі не суперниця!