глава 23

Глава 23

- Сеньйор! – чорноволоса красуня винирнула з темряви, і налетіла на Олександра, ледь не збивши з ніг.

«Це ще хто така?», - здивовано подумав князь, споглядаючи молоду дівчину в тонкому халаті поверх довгої полотняної сорочки. Тим часом  незнайомка уважно подивилась на князя, і з сильним акцентом запитала:

- А сеньйорита Хелен не з Вами?

В її голосі було стільки тривоги, що Оболенський миттю відчув як його душу теж охоплює неясний страх. Він тягостним відбитком лягає на серце, вселяючи в груди впевненість, що трапилось щось погане.

- Що ти верзеш? – не ввічливо гаркнув він на чорняву незнайомку, але та не злякалась, тільки сильніше стиснула поли халату біля горла, оцінюючи князя поглядом.

Він стикнувся з дівчиною майже на виході із замку, тільки зараз покинувши бібліотеку де вони з комендантом Кюрто і Комарницьмким цідили коньяк і обговорювали перспективи виноробства в околицях Білгороду. 

- Сеньйорита не повернулась з вечері, - незнайомка сміливо подивилась князю в обличчя. – Я думала, можливо, хазяйка з вами. Сталась біда!

Князь і сам розумів, що сталось щось погане. Але він відігнав цю думку, подумавши, що можливо Хелен просто усамітнилась десь з черговим залицяльником. Краще б так. Зуби скрипнули від злості. І захотілось придушити вітряну красуню. Вона покинула їдальню відразу після того, як подали десерт. Катерина Местмахер до речі теж. Але остання повернулась ще до закінчення трапези, і передала графині Верьовкіній слова від племінниці, що та прохає не чекати її повернення. Бо мадемуазель Долинська вже пішла в свою кімнату.

 - Треба йти до Петра Микитовича! – рішуче заявив князь. – І до коменданта. Ти компаньйонка мадемуазель?

Дівчина перелякано кивнула.

- Іди в покої, і чекай, ми знайдемо Олену!

- Я дуже хвилююсь, на неї це так не схоже, - прошепотіла невідома. – Відшукайте сеньйориту!

Він переконував себе, що так і буде. Що дівчина просто загулялась. Хоч і погода на вулиці не сприяла прогулянкам. Небо затягнуло хмарами, на морі здіймався шторм, вода шуміла і плескала об древні стіни Аккерманьскої фортеці, а в щілинах в камінні гуло від протягів.

Князь хмуро попрямував до покоїв Петра Івановича Кюрто, поруч з яким були і його власні. Комендант залишив молодь раніше, і мабуть вже спав. Олександр подумав, що не завадило б заглянути і в свою кімнату, захопити масляний ліхтар, який князь використовував замість нічника. Олександр крокував розмашисто, відчуття тривоги гнало його в спину, змушуючи поспішати. Але навіть поспіх не завадив помітити неясну тінь, яка метнулась від його спальні в глиб коридору. Невже хтось його підстерігав?

В голові майнула шалена думка – можливо він дарма здіймає паніку, і Хелен Долинська зараз знайдеться в його кімнаті? І по при відчайдушне бажання щоб так і було, він був в цьому не впевнений. Такий вчинок був не в дусі американки. Тим більше вона б попередила свою подругу, щоб та не чинила галасу, якби вже їй так кортіло провести ніч в обіймах князя.

Галас би згубив її репутацію. І Олександр мусив би як чесна шляхетна людина або одружуватись на Хелен, або стрілятись з її родичем. І Оболенський  був впевнений, що Хелен на таку ницість не здатна. Вона була надто щирою, щоб розігрувати подібні багато ходові способи одружити його на собі. Тим більше, якщо взяти до уваги, що він би вибрав дуель, замість шлюбу.

Але варто було переступити поріг кімнати, як князя знову охопили сумніви. В його ліжку явно хтось був. Ліжко із старомодним балдахіном стояло біля стіни, біля вузького вікна видлубаного в саженній товщі кам’яної стіни,  стояв письмовий стіл, на якому ледь жеврів вогник ліхтаря,  і в його слабому освітлені було помітно силует сторонньої людини. Іще незнайомку видав запах парфумів. Олександр досадливо зморщив носа – мабуть якась з місцевих прислужниць пробралась в ліжко, тому що Хелен Долинська ніколи так сильно не пахла жасмином.

Він не став долати відстань до ліжка, щоб перевірити хто там, а тільки зло кинув:

- У тебе є три хвилини щоб покинути поміщення! – і підхопивши з столу ліхтар покрокував на вихід.

Щоб на порозі зіштовхнутись обличчям в обличчя із баронесою Местмахер. Не спальня, а прохідний двір, вилаявся про себе князь Оболенський, відсуваючи з проходу Луїзу-Розіну, що було не так просто зробити:

- Потрудіться це пояснити! – говорила баронеса голосно, і вказувала великими очима князю за спину. Явно з наміром привернути увагу до князевої спальні.

- Що саме? – баронеса затулила собою прохід, не пропускаючи здобич. Відчуття, що даремно втрачається час не покидало злого князя. Але він все ж озирнувся, і не стримуючи себе вилаявся, відчуваючи себе героєм якогось фарсу. В його ліжку вже не лежала, а сиділа, прикрита простирадлом Катерина.

- Тільки крикніть ще! – князь втягнув Луїзу-Розіну в кімнату і прикрив двері. – Заберіть своє розпусне чадо, і поясніть їй, що шляхетним пані така поведінка не пасує!

- Та Ви! – баронесі бракувало слів, вона відкривала і закривала рота, як риба викинута на берег. Видно, що в її уявленні не так мав себе вести застуканий на звабленні невинної мадемуазелі чоловік. І тому заготовлена промова, а Олександр не сумнівався, що акція балу ретельно спланована, не вписувалась в загальну канву розмови. – Ви збезчестили мою донечку!

- Не смішно, - князь знову зробив спробу обійти баронесу, розуміючи, що все що відбувається, це змова між Луїзою-Розіною і Катериною. – Я до вашої доньки і пальцем не доторкнувся! Але якщо ви наполягаєте, то нехай барон чекає секундантів, я наклепів нікому не спускаю, і ваш чоловік не такий гарний стрілок, щоб мені перейматись за своє здоров’я! Не кажучи вже про те, що про розпусну поведінку вашої доньки знатиме весь Петербург, і цар особисто! Як думаєте, скільки шансів після цього буде у неї вийти заміж?