Глава 36

Глава                36

Нарешті вдома. Хоча складно назвати домом чужий будинок, в якому прожив кілька тижнів. Олександр, князь Оболенський, відпустив найомний екіпаж і легко, ніби не тяжів у нього на душі тягар душевних мук, піднявся на ганок.

Кивнув слузі, ніби завжди повертався додому в такому вигляді, і коротко розпорядився приготувати ванну, а потім подавати обід. І повідомити княгині, що він повернувся, якщо вона вдома.

Чіткі кроки на другий поверх, руки, стиснуті в кулак – спокуса почати роздягатись прямо на ходу була надто великою.

З дитячої лунав сміх. Схоже няня чимось забавила Сашу. Олександр посміхнувся, і вирішив крадькома поглянути на доньку. Тільки зараз зрозумів, що дуже хочеться притиснути малу до грудей, і відчути як тріпотить її серденько, а худі ручки обвивають шию. Від Саші пахне цукерками і свіжістю, і поруч з нею ніби підносишся в небо, подалі від всієї мирської суєти. І посміхаєшся, бездумно і радісно, від того, що мала поруч.

Князь прочинив двері, і безшумно ступив за поріг дитячої кімнати. Для того, щоб відчути, як холоне все в грудях, і бракне повітря, а в скронях починає шуміти від  люті. З Сашою була не нянька.

- Хто. Тебе. Впустив? – він виштовхував слова, дивлячись в обличчя жінці, яка притискала доньку до себе.

Не змінилась. Благородна мідь коси, вкладеної короною на голові, тепер ясно чому ця зачіска так роздратувала його коли Хелен вклала так волосся. Світло-зелена денна сукня, з білим дорогим мереживом, і сріблястими бантиками, що відтіняють холод її очей. Іронічно вигнуті брови, і пухлі губки, вигнуті в лінивій посмішці. Його люта ескапада залишила жінку незворушною.

Вона відпустила доньку, легенько підштовхнувши Сашу до іграшок, і тільки тоді встала з крісла, і наблизилась до князя.

Саша здивовано і нерішуче зробила кілька кроків, не знаючи чи радіти, що тато повернувся. Чи плакати, бо обличчя у нього страшне. Але Олександр, переконавшись, що з донькою все добре, повернув погляд до жінки, яка повільно йшла йому на зустріч.

- Олександр Оболенський, з розбитим обличчям! – замість привітання, з насмішкою, промовила жінка. – Що з тобою сталось? І чи це взагалі ти?

Вона зупинилась на відстані протягнутої руки, і присіла в короткому реверансі. Не для того, щоб виказати повагу, а для того, щоб підколоти.

- Геть з мого дому! – прошипів Олександр.

- Я і так збиралась йти, - потисла плечима жінка, від руху золота прикраса перекотилась між грудьми, виблиснувши. – Так що не думай, що тобі вдалось мене вигнати. Я сама вирішую де мені ходити. І коли.

- Сюди ти не повернешся, - коли перше потрясіння пройшло, Олександр зрозумів, що вона його дратує, але рівно на стільки, настільки може дратувати піщинка в черевикові. Виключно як перепона до теплої ванни.

- Не забувай що на нас дивиться дитина, - осадила його жінка. – Хоча кому я раджу тримати свої емоції в руках. Ти ж завжди був холодним, як риба.

- Що ти маєш на увазі? – Олександр зробив крок назад, пропускаючи жінку в коридор.

Вона розгладила складки сукні, і повернулась до князя прикривши двері дитячої, попередньо помахавши малій Саші рукою.  

- Невже ти змінився? – в погляді блиснула цікавість. – Невже знайшлась жінка, яка розтормошила твоє льодяне серце?

- І це ти будеш мені говорити про відсутність почуттів? – Олександр відчув як його роздратування спадає, змінюючись зацікавленістю. Скільки разів він ставив собі питання, чому вона втекла, і зараз, коли йому це стало байдужим, вона з’явилась, щоб привідкрити завісу таємниці. – Хоча.. коли ти одружувався на мені на перекір батькам, я теж  наївно вважала, що ти здатен на безумні вчинки.

- Про що ти?

- Женя, тобі вже час іти! – з іншого боку коридору до них поспішала Маргарита Вікторівна. І її обличчя було сповнене занепокоєння: брівки зійшли біля перенісся, губи скривлені в гримасу, і погляд строгий. – Сашу, що з твоїм обличчям?!

- Вражаюче спільне сімейне бажання позбутись мене, - засміялась Євгенія.

- Мамо, ви знали, що вона тут? – Олександр проігнорував запитання. За його спиною щось коїлось, адже не спроста мати виглядає стурбованою і наляканою, а Євгенія поглядає на неї зверхньо, ніби їй є чим підчепити княгиню. – Що тут відбувається?

- Я дозволила Жені побавитись з Сашею, - впевнено відповіла Маргарита Вікторівна. – Вона так просила, хіба я могла відмовити?

Євгенія з загадковою посмішкою кивнула, підтверджуючи слова колишньої свекрухи.

- Тебе ми не чекали, сам розумієш. Я відбуваю в Новий Світ, хотіла побачити доньку.

- Не надто пізно похопилась, що вона у тебе є? – незважаючи на те, що сама жінка не викликала у Олександра ніяких почуттів, образа за доньку продовжувала тліти.

- Згадати про дітей ніколи не пізно, - жінка знову повела плечем.

Євгенія зробила кілька кроків до сходів, але Олександр не дав їй піти, помітивши явне полегшення на обличчі матері. Чи то втома, чи роздратування, спонукали князя перехопити жінку за руку, повернувши до себе обличчям. І зло прошипів:

- Тобто ти з’явилась в житті дівчинки, розбурхала її почуття і знову зникаєш? А ви, мамо, чим думали, коли це допустили?

- Я не казала Саші хто я, - незадоволено відповіла Євгенія. – Я ж пам’ятаю, як ти боїшся істерик і скандалів.

- Ти впевнена, що пам’ятаєш саме мене? – огризнувся Олександр.

- А як же! Врівноважений, виважений, байдужий! – нарешті і її маска дала тріщинку, і справжня Євгенія стала просочуватись крізь напуску незворушність. – Все життя в рамках пристойності. Жодного безглуздого кроку. Жодного безумства чи зайвої емоції! Ти нудний, Олександре, до зубовного скреготу. І навіть твої гроші і титул не варті того, щоб проживати життя поруч з тобою!