Глава 9

Глава 9

- Дідько, Ліз, а мене запитати ти забула? – не зміг втримати емоції Олександр. – Міша, між іншим мені обіцяв, що я буду у вас в безпеці від напівбожевільних дівиць. А я, дурень, повірив.

- Не бурчи, - Єлизавета сховала за бордовим віялом посмішку. – Ти за холостякувався. А всі ми надто любимо тебе, щоб дати тобі запліснявіти.

- Тобто, в твоєму розумінні, теща у вигляді Луїзи-Розіни, це краща альтернатива? – Сашко було зробив ганебну спробу втекти, але графиня поклала свою ручку йому на плече, утримуючи на місці.

- Ти ще мені подякуєш, - і вже повернувшись до гості задушно промовила: - Яке щастя, що Ви змогли нас відвідати, Луїзонько! Олександр саме висловлював захват від перспективи все літо спілкуватись з Вами, і вашою чарівною дочкою.

Баронеса засяяла, як люстра його імператорської величності. А обличчя Катерини залив густий рум’янець. Вона несміло зиркнула на Олександра, і тут же відвернулась, опущена ліва рука нервово стискала віяло, а права просто стислась в кулак.

Олександр піднявся привітати дам, приліпивши на обличчя ліниву посмішку. Катя сіпнулась було вбік, але мати міцно притримала її за лікоть, і дівчина подала руку для поцілунку, старанно відводячи очі від князя. Його дратувала така її дівоча сором’язливість, вона червоніла як головешка, вартувало лишень звернути на неї погляд, розгублювалась, не знаючи що відповісти на просте питання. А коли  все таки знаходила в собі сили заговорити, то її голос був тихим і переривчастим від хвилювання.

В Євгенії тихий голос і легка сором’язливість його приваблювали. Але колишня княгиня окрім того ще й вміла себе подати, а збентеження вміло чергувала з зухвалістю. Особливо, коли залишалась з ним на одинці. Проте Катя не викликала жодного бажання усамітнитись з нею, і перевірити, чи буде і вона вести себе якось інакше.

Дівчину можна було б назвати красунею, з певною екзотичною красою. Обличчя сердечком, тонкий носик, великі сірі очі, які обрамляли пухнасті світлі вії. Маленькі пишні губки, ямочка на підборідді. Справна фігура. Розкішне волосся кольору міді переплетене в коси,вільні пасма завиті в буклі по останній моді. І навіть сукня із персикового шифону вдало відтіняла колір шкіри. Її не псувало ластовиння, а навпаки додавало шарму. Аби тільки дівчина була трішки сміливішою і розкутішою.

Тим часом Катя сіла на диванчик поруч матері. В допоки Луїза-Розіна обговорювала погоду в Одесі з графинею Воронцовою, дівчина старанно вдавала, що її тут немає. Олександр теж забув про її присутність, тієї ж миті, як відвернувся. Погляд сам собою метнувся в куток, де ще недавно перебувала дівчина з Нового Світу. Але Олени біля тітки не виявилось. Щось велике і жорстке заворушилось в його грудях, змусивши окинути поглядом кожний аршин вітальні Воронцових, але мадемуазель Долинської ніде не було. Князь відчув розчарування.

Хелен покинула кімнату в той самий момент, як побачила що Оболенський з усмішкою схиляється над рукою незнайомки. Укол ревнощів боляче відчувся в грудях, і дівчина вирішила вийти з вітальні від гріха по далі, адже споглядання як майже її чоловік фліртує з суперницею задоволення не приносило.  Натомість прогулянка на свіжому повітрі видавалась заманливою.

Хелен вийшла на викладену світлим мармуром терасу з боку порту. При світлі дня море і пристань добре проглядались. По водній гладі бігли білі буруни хвиль, теплий вітер овівав обличчя. Але ні пейзаж, ні бриз не заспокоїли дівчину, вона раз поз раз поверталась думками до вітальні Воронцовського палацу,  думаючи, що ж там поробляє князь з рудоволосою незнайомкою.

Перебуваючи в задумі, Хелен подовжила свою одиноку прогулянку, не дивлячись куди йде. Обігнула будинок, пройшовши в сад, погладила рукою холодний камінь облицювання  фонтану, присіла біля нього на  лавку, роздумуючи, щоб його ще такого втнути, щоб привернути увагу князя? Я там вчила матінка Фло? Проявляй байдужість, і інтригуй. Але ж як це важко, коли хочеться накинуться на об’єкт своїх мрій негайно, і забрати його від цих всіх жінок.

- Чому прекрасна мадемуазель сумує? – почувся над головою голос поручника, чиє ім’я Хелен не спромоглась запам’ятати на минулому балу.

- Я намагаюсь обдумати почутий вірш, - насмішливо відповіла дівчина, виринаючи із своїх думок.

- Чи варто забивати таку гарненьку голову серйозними думками? – не питаючи дозволу чоловік опустився поруч. Хелен відмітила, що він виглядає її однолітком.

- А про що, на вашу думку, має думати леді?

 Кирило, здається так звати цього вояку, пригадала дівчина.

- Про кохання, - відповів Кирило.

Хелен заливисто розсміялась.

- Люди надто багато значення придають цьому почуттю, Ви не вважаєте? – спробувала вона збити романтичний запал у поручика.

- Можливо, Ви так гадаєте тому, що самі ніколи не кохали?

- А хто Вам таке сказав?

Хелен відчула якесь задоволення, коли самовпевнена посмішка сповзла з обличчя залицяльника. Але він швидко взяв себе в руки, змінивши тему розмови:

- У Вас акцент, Ви мабуть з Англії?

- З Нового Світу.