Глава 4. Мирослава

З того пам'ятного вечора на виставці минуло більше тижня, але я ніяк не можу викинути з голови Романа.

Щосили намагаюся перемикатися, але складається враження, що в моїй голові щось зламалося. А може навіть у серці.         

Провівши планову інвентаризацію трун на «улюбленій» роботі, додому сьогодні я повернулася практично в депресії. Щоб не киснути – напросилася на прогулянку зі своєю справжньою подругою, з тією самою, що не відбивала моїх наречених.               

– Стривай... Тобто ти готова була провести з ним ніч? Піднятися в номер за десять хвилин після того, як познайомилися, і… 

Мар'яна, моя шкільна подруга, спочатку хмуриться, потім підбиває підсумок моєї розповіді. Не домовляє, бо за повідець тягне Лея – її чарівна мальтіпу. Маленький кучерявий песик карамельного кольору.              

Тільки як же голосно і пискляво вона гавкає...                 

Раніше я хотіла собі таку ж, але після сьогоднішньої прогулянки – замислюсь.                

Хоча насправді я мріяла про багато з того, що вже є у Мар'яни. Вона займається улюбленою справою – у неї свій квітковий бутик для душі; величезний спадок, що дістався від батька,  яким управляє її наречений. За два місяці у неї відбудеться весілля з неймовірним чоловіком. А ще їй не доводиться поводитися, як мені… І страждати потім – теж.

– Так… – моя відповідь виходить дійсно засмученою. Мар'яна навіть від Леї відірвалася, зазирнула у моє обличчя. У її погляді немає осуду, але зрозуміти до кінця мій сум їй відверто складно.

Мабуть, це тому, що вона не бачила мого Романа.

Достатньо назвати його в думках ось так – моїм – і знову хочеться важко зітхати.

Бо він не мій. Він надав перевагу переді мною якомусь впалому кранові. Безглуздо ображатися на таке, я ж не бездушна, але іноді так хочеться побути егоїсткою…

– І навіть свій телефон не залишила?

– Він не просив, – навряд чи подруга хотіла мене добивати, але з кожним її новим питанням мені все гіршає.

Лея гавкає і тягне повідець, ми з Мар'яною прискорюємося.

Навколо – красивий парк з безліччю сімей, пар, що гуляють, і самотніх господарів з собачками. Насправді, тут теж можна познайомитися з коханням всього свого життя, але мені не хочеться. Хочеться Романа.      

– Це так жахливо, Мар'яно… Я ж наплела, що ми одружуємося, вигадала, що в мене є агентство з організації весіль… Зовсім скоро ця дурнувата зустріч випускників, і якщо я з'явлюсь одна, Світлана мене розмаже.                 

– Ну то знайди його сама. Прояви ініціативу, – Мар'яна пропонує, легковажно знизуючи плечима, а я подумки стогну від розпачу.               

Я знаю, як можна його знайти, але робити цього не стану. Не хочу побачити в його очах подив. Боюся, він мене просто не впізнає. На жаль, із високою ймовірністю він про мене давно забув. І, звичайно ж, нізащо не погодиться підіграти мені знову і не запропонує продовжити те, що ми почали того вечора.

Мій стогін привертає увагу Леї. Вона завмирає, дивиться на мене, а потім гавкає. Так голосно, що я підстрибую від несподіванки, після чого опускаючи тяжкий погляд на неї.

Може не так вже й погано, що я не встигла завести собаку. Як мінімум, мені не потрібно ганятися за нею по парку з пакетиком у руках, відчуваючи себе обслуговуючим персоналом для маленького волохатого тиранчика.

– Ти мене не любиш, так? – питаю у собаки, яка, здається, навіть пирхати вміє. В усякому разі, на мене вона саме пирхає, а потім розвертається дупцею і тупає у бік не обнюханого кущика.

Ще раз зітхнувши, підводжу погляд назад на Мар'яну. У моїх очах, мабуть, легко можна розпізнати гіркоту і розчарування.

– Я не так хочу, Мар'яно. Я хочу, щоб він мене шукав, а не я нав'язувалася.

Сама розумію, що ймовірність такого розвитку подій мінімальна, це змушує сумувати. Допускаю навіть, що через кілька днів я передумаю і дійсно знайду його контакти, щоб попросити ще про одну послугу, але поки мені хочеться трішечки вірити, що всесвіт приготував для мене щось краще, ніж волочитися за нехай шикарним, але все одно не зацікавленим у мені чоловіком.

– Дідько, Міро… – Мар'яна раптом починає метушитися і поплескувати себе по стегнах. – Я телефон у машині забула. Якщо Герман не додзвониться – уб'є. Він неймовірно ревнивий. Ось тобі Лея, я на п'ять хвилин. Тільки гуляйте тут, добре? Подалі від інших собак. Леї не можна зараз наближатися до псів, в неї той самий період, коли дуже хочеться продовжувати своє потомство. Через три дні у нас зустріч з прекрасним родовитим пуделем. Прилетять з Франції до нашої Леї, -  захопленням каже подруга.

Вона не чекає моєї згоди і навіть не питає. Просто всунула мені в руку повідець, напувалку та рулон пакетиків, розвернулася, пішла швидким кроком по доріжці, залишивши мене наодинці з Леєю та її потенційними екскрементами.

Благо, маленька істеричка, здається, поки не помітила підміну. Просто потягла далі, цікавлячись все новими та новими кущиками.

Я ж іду слідом і тихенько страждаю. Здається, ідея із прогулянкою себе не виправдала. Легше не стало.

У голові спалахує дурна думка: а може все ж таки скористатися становищем і підчепити зараз якогось гарного собачатника? Це ж обов'язково відволіче.