Глава 6. Мирослава

Я спостерігаю за тим, як низка бізнесменів, політиків і селебриті в ідеально випрасуваних костюмах, зшитих на замовлення в дорогих ательє, підходять один за одним до могили і кладуть оберемки червоних троянд.           

Це найнеприємніша частина моєї роботи і, так, троянди у мене давно асоціюються не з романтикою, а зі скорботою.                  

Пушин Петро Іванович помер від інфаркту у віці шістдесяти трьох років. Рік тому він найняв мене влаштувати похорон його дружини, а тепер уже їхні діти зв'язалися зі мною, щоб я допомогла гідно провести у кращий світ покійного Пушина.

Цей похорон потягнув на максимальний прайс. Може прозвучати чудернацько, але й у нашому бізнесі прайси також існують. Оркестр. Сумний спів. Лімузин-катафалк.     

Я спостерігаю за результатами своєї роботи збоку. Слідкую, щоб ніщо не завадило людям попрощатися з дорогою людиною гідно.                     

Зазвичай я не беруся за таке, але коли трапляються особливо багаті клієнти, вони не мають ні часу, ні бажання займатися самою організацією похорону. Тому за пристойну суму грошей на допомогу приходжу я. А їхня «подяка» пізніше перетворюється на босоніжки від «Селін», дрібнички від «Пандори», або й в машину моєї мрії.

Щоб не вбирати чужий біль, я завжди намагаюся абстрагуватися від того, що відбувається. Сьогодні ця звичка грає зі мною злий жарт, адже я пропускаю наближення людини.

— Несподівана зустріч, — поряд зі мною, пліч-о-пліч, зупиняється мій Роман.    

Моє тіло напружується від цього голосу. Романа Багірова тут я побачити не очікувала. Господи, що робити? Куди тікати?

Він дивиться на мене зверху вниз і ледь помітно посміхається. Це категорично недоречно. І шалено бентежить.

— Так. Я навіть сказала б, що останнім часом між нами надто часто трапляються ці несподівані зустрічі, — я кидаю на нього короткий погляд. Намагаюся здаватися байдужою та безсторонньою. І мені це, на щастя, чудово вдається. Або мені дуже хочеться у це вірити. Тому що усмішка на його губах не гасне.

Він немов потішається з мене.

Я відвертаюсь. Дуже хочу повернути собі самовладання. Кілька хвилин ми мовчки спостерігаємо за тим, що відбувається. Зовні я майже спокійна, а от усередині мене відбувається справжня буря. Я майже нічого навколо не помічаю, хвилююче тремтіння пронизує все тіло.

Присутність Романа відчувається незвично гостро. А ще приходить розуміння: він може дізнатися, що в мене не весільне агентство, а похоронне. Це буде жахливо, він переконається, що я справжнісінька брехуха, і не захоче мати зі мною жодних справ.                

Хоча чому я вирішила, що він все ще чогось хоче?

— Ти добре знав Петра Івановича? — прокручуючи в голові всю інформацію, яку я знаю про покійника, запитую, знову піднімаючи погляд на Романа.

Він трохи здивований. Знову дивиться на мене, але вже серйозно і без посмішки.

— Не дуже добре. По роботі. Справу з ним мати було приємно

Я просто киваю, гадки не маючи, про що запитати далі. А ще, чи можна вважати знаком нашу нову зустріч? Бо якщо чесно, подумки з Романом я вже попрощалася. Мені здавалося, що після казусу в парку у нас немає жодного шансу. Але доля ніби спеціально раз у раз зводить нас разом.

— Як поживає твій собака? — Запитує він, поки я від хвилювання вчепилася в клатч настільки сильно, що почали німіти пальці.

— Так само як і твоя, — у відповідь на його нову усмішку я пирхаю, натякаючи виразним поглядом, що збрехала не тільки я, а й він. Я ж питала, чий це пес. Він сказав, що його, виявилося, друга.

Тільки на відміну від Мар'яни, яка тепер і бачити мене не хоче, Вадим навряд чи відмовився від спілкування з ним.              

Я вірю, що подруга мене пробачить, але поки що я в її чорному списку і навіть не беруся заперечувати свою провину. Адже є ймовірність, що її неймовірно дорога собачка вагітна від стороннього пса без багатого родоводу та чемпіонських титулів. Ветеринар вагітність поки не підтвердив — минуло лише п'ять днів з моменту «шлюбних ігор».

Я прокручую ці думки в голові, продовжуючи дивитися на все такого ж лише для мене усміхненого Романа. Зверни на нас увагу хтось із присутніх на похороні, у них виникли б до Багірова цілком закономірні питання: а чи точно він сумує.

— Незручно тоді вийшло, — Роман повертається до мене. На його обличчі грає збентежена усмішка, ніби він не знає, що ще сказати, але швидше за все мені це просто здається. Тому що цей чоловік навряд чи має уявлення, що таке збентеження.

— Так, незручно. Але тепер я впевнена, що не хочу заводити жодних тварин. Собачники дуже дивні люди. Кошатниці — тим паче.

Роман із розумінням посміхається, в очах його спалахує новий вогник.

— Тобі зовсім не соромно? — мій голос звучить надто зухвало. Але по спалаху веселощів у чорних очах розумію: його моя зухвалість не відштовхує.

— Хіба що трохи, — він мружиться і за допомогою пальців показує, що його трохи — це просто жалюгідні міліметри.

Почуй би його відповідь Мар'яна — Роман отримав би не менше, ніж нещасний, ні в чому не винний Вадим. І мені навіть шкода, що дісталося не йому.