Глава 7. Мирослава

Ми знову мовчимо. Я вдаю, що пильно стежу за тим, що відбувається навколо, і молюся, щоб ніхто не підійшов уточнити якийсь робочий момент. Буде ніяково, якщо хтось із рідних зараз запитає у мене: "А де той вінок за сто косарів, який ми замовляли? Доставка щось запізнюється".

— Чесно кажучи, я навіть радий… — Роман схиляється до мене, його подих торкається шкіри на моїй шиї. Я завмираю і починаю тремтіти від його близькості.

Скажи, що ти радий нашій зустрічі. Прошу.

— Сподіваюся, побачивши обличчя Вадима, роздерте твоєю подругою, його дружина вирішить, що чоловік їй зраджує, і подасть на розлучення. Мені це вигідно. Так він повернеться працювати до мене в компанію, — домовивши, дозволяє собі саркастичний смішок.

Від нахабства його заяви я відкриваю рота. Не можу зрозуміти: це жарт чи він зараз серйозно?

— Пролунало цинічно, — хмикаю я і повертаю голову до нього.

Наші погляди зустрічаються і я не можу першою перервати зоровий контакт. Чому він так діє на мене? З першої нашої зустрічі. Адже він не той тип чоловіків, з якими слід мати справу. Він здатний приручити, а потім випалити душу і серце настільки, що навіть попелу не залишиться.

— Зате чесно.

Роман тягнеться рукою до мене і клацає легенько по носі. Я червонію, відводжу погляд. Змахую рукою волосся з плеча, зачіпаючи локонами тканину його піджака.

— У тебе скрізь є вигода? — це, напевно, жахливо, що я дозволяю собі фліртувати з чоловіком на похороні замість того, щоб виконувати свою роботу.

Він усміхається і знизує плечима. Проводить п'ятірнею по волоссю, скуйовджуючи його, а потім знову дивиться на мене — пильно і серйозно:

— Як ти ставишся до того, щоб випити кави, Міро? — Моє серце починає битися швидко. Це дуже несподівано. Я навіть ціпенію ненадовго.

— Я...

Починаю і відразу замовкаю. Не знаю що відповісти. Дуже хочу погодитися на його пропозицію, але я взагалі-то на роботі. Звичайно, тут знаходяться два моїх помічники, можна залишити все на них, але раптом щось піде не так? Питатимуть із мене.

Подумки обсмикую себе, адже що взагалі може піти не так на похороні? Навіть смішно стає.

Ми стоїмо віддалік процесії в тіні дерев, тому доводиться витягнути шию, щоб знайти поглядом Алевтину, мою праву руку.

Мені хочеться, щоб Роман був трохи наполегливішим. А я не здавалася йому надто доступною і на все згодною. Він мені подобається, але мені важливо знати, що я теж його приваблюю.

— Якщо в тебе інші плани нічого страшного, — по-своєму тлумачить моє мовчання Роман і ховає руки в кишенях. — Просто якщо ми вже зустрілися… Сподіваюся, ти не організувала цей похорон, щоб ми знову зустрілися, правда ж? — Його тон різко змінюється, погляд стає настороженим.

Я давлюся повітрям і ціпенію, бо в першу мить думаю, що він серйозно. І тільки потім до мене доходить, що це його черговий дурний жарт. Він усміхається і підморгує.

— Навіть якщо так, вибач, але я не купував спеціально ресторану, щоб «випадково» тебе туди запросити.

Роман продовжує у тій же манері, а в мене загоряються щоки. Він навіть не уявляє, наскільки близьким зараз був до правди, а я до провалу.

Мені хочеться сміятися. І дуже хочеться піти з ним на каву. Я знову переводжу погляд на людей, які проводжають Пушина в останню путь. І наважуюсь.

— Я піду, тільки пообіцяй мені, що не буде жодного жарту щодо наших випадкових зустрічей.

— Обіцяю сьогодні бути винятково джентльменом.

Ми йдемо по алеї до стоянки. Я швидко пишу повідомлення Але, що від'їду на кілька годин, а сама не вірю в те, що відбувається. Роман запросив мене випити з ним кави. Зазвичай, коли заможні чоловіки таке мені пропонують, це означає, що ми довго обговорюватимемо пакет ритуальних послуг «Все включено».

— Ти на машині? — Запитує Роман, дістаючи з кишені ключі від своєї.

Так. На робочому пікапа з написом на білому боці Похоронна агенція «Сльози ангела». І нижче великим шрифтом мій номер телефону.

— Ні. Я дісталася сюди на таксі.

— Чудово, тоді поїдемо разом.

Роман підводить мене до величезного чорного звіра. Відчиняє дверцята та допомагає забратися на переднє сидіння. Кожен його дотик діє на мене надто гостро. Почуваюся як шістнадцятирічка, що знову переживає першу закоханість. Це одночасно дуже хвилююче… І дуже млосно.

— Тобі потім куди? Я знаю одне непогане місце в центрі, але о третій у мене зустріч, яку я не зможу скасувати навіть заради такої прекрасної дами, тому не зможу тебе підвезти. Маєш на прикметі щось пристойне в твоєму районі?

— Центр мене влаштовує, не хвилюйся. До того ж, навіщо тоді існують таксі? – грайливо питаю я, намагаючись подолати своє хвилювання.

Ми їдемо в якійсь незручній тиші. Мов ні я, ні Роман не знає з чого почати. Декілька нічого не значущих питань, жартів, і на цьому розмова вичерпується. Мені треба чимось зайняти свої руки, але єдине, що я маю, – нещасний клатч, який я й так замордувала.

— Приїхали, — коли Роман звертає до готелю, у мене перехоплює подих. Це наштовхує на думки зовсім не про каву. Його слова про те, що він не зможе мене підвезти додому, заграли новими фарбами. Адже зараз лише одинадцять дня. Не будемо ж ми чотири години каву розпивати?