Глава 14. Мирослава

Я намагаюся вирівняти дихання. Треба зрозуміти, що робити. Але єдиний вихід полягає в тому, щоб сказати Алі:

– Мене немає. Ні для кого. Запитай, чого він хоче, і вголос навіть не каже моє ім'я! – благаю її.

– Ви що, знайомі?

– Потім усе, – шепочу, згадуючи де ключ від запасного виходу. На випадок, якщо Роман вирішить нахабно піти в кабінет начальства.

– Гаразд, – Аля виглядає розгубленою, з цікавістю на мене поглядає. Потім її погляд ковзає на мою руку і її очі розширюються від подиву. Каблучку помітила. Чорт, треба було її зняти.

– Іди, – штовхаю її вперед, а сама на дерев’яних ногах повертаюся до себе в кабінет і замикаюся зсередини. Про всяк випадок.

От потіха для Багірова буде, коли він дізнається, що я власниця не весільного, а похоронного агентства. Замість білого фатину вибираю тканину для драпірування трун. Замість строкатих кольорів – чорні жалобні стрічки.

Я намагаюся впоратися з емоціями, руки все ще тремтять. Так, треба заспокоїтись та проаналізувати ситуацію. А раптом він уже знає, кому належить агентство? Хоча ні, це виключено. Приміщення оформлене на мою матір. У всіх документах згадується її ім'я.

Разом зі страхом приходить і обурення. Як же дістали ці забудовники! Місце в центрі міста перспективне та шикарне. Але тут переважно старі будинки, багатьом з них років так сто. Мешканці із задоволенням проміняли б маленькі квартирки на житло в елітній новобудові, та ще й на тому самому місці, де зараз стоять їхні будинки.

Але не я.

Мені пропонували різне: і більше приміщення у двох кварталах нижче, і велику суму грошей, і варіанти у різних частинах міста. Але ніхто не пропонував мені рівнозначне приміщення в новобудові, яку планували зводити на місці мого агентства. Адже вивіска з переліком ритуальних послуг, які ми надаємо, на фасаді будівлі не вписувалася в концепцію забудовників.

І, звичайно, всі ці пропозиції я відхилила. Не тому що не хочу переїжджати в інше місце: новіше і просторіше. Просто з цим будинком у мене пов'язані особливі спогади. Бабуся та дідусь займалися фотографією. Тримали величезну фотостудію, яка довго користалася популярністю. Все своє дитинство я провела тут. Серед фототехніки, проявної плівки та усміхнених обличь людей.

Дідусь був дуже талановитим. Його роботи брали участь у багатьох виставках, у тому числі й за межами країни. Але вони з бабусею не змогли витримати конкуренції з молодими фотографами та новими технологіями. Тому студію закрили, а потім ми з мамою переробили тут усе, спорудили кілька фотозон, гримерку та здавали в оренду.

Моє похоронне бюро облаштувалося тут не так вже й давно. І я продовжую вірити, що рано чи пізно відкрию на цьому ж місці весільне агентство, котре бачитиме стільки ж посмішок, скільки колись бачила дідусева фотостудія. І приноситиме мені стільки ж радості.

Але тепер якийсь Багіров і подібні до нього хочуть відібрати у мене і цю частину спогадів про улюблених людей разом з надіями на майбутнє!

Я постукую пальцями по стільниці. Треба щось вирішувати. Я чула, що у нового забудовника все на мазі, але не вдавалася у подробиці, хто саме цей забудовник.

Зараз дуже про це шкодую, але, чесно кажучи, мені було просто не до того, та й приводів сумніватися у своєму рішенні чи хвилюватися так, як сьогодні, раніше у мене не виникало.

Наскільки мені відомо, забудовник викупив за кілька останніх місяців велику кількість приміщень нашого кварталу. Подейкують, не завжди чесними методами, але мені навіть думати про це не хочеться.

Мабуть, до нього нарешті дійшли чутки про вперту дівчину з похоронного агентства, і він залишив мене наостанок. На нещастя, навіщось прийшов домовлятися особисто…

Думки починають крутитися в голові. Погляд падає на каблучку. Що дорожче, Міро? Гордість чи збереження того, що вважаєш своєю величезною цінністю? Гордість чи…

– Та до біса!

Я хапаю зі столу телефон та набираю Багірова. Швидше за все, мелодія його дзвінка прозвучить десь у стінах мого агентства.

– Привіт, Миро. Маю сказати, що весь день чекаю на твого дзвінка, – він говорить тихо, розтягуючи слова. Його голос, як завжди, діє на мене гіпнотично.

Я прочищаю горло. Роблю глибокий вдих.

– Я згодна на твою пропозицію. Я готова стати твоєю фіктивною нареченою. Але натомість, як і обіцяв, ти виконаєш моє бажання.

Моє серце б'ється дуже швидко та голосно. У слухавці на кілька секунд повисає тиша. Здається, Роман не очікував почути від мене таку рішучу і однозначну відповідь.

Минає кілька миттєвостей і я чую, як чоловік хмикає.

– Я радий. – Мені гірко, бо власний стан радістю назвати вкрай складно. Його візит з букетом, каблучкою і неповторною чарівністю, звичайно, похитнув мою впевненість у тому, що відмова – єдине правильне рішення, але мені, як і раніше, не надто подобається ідея грати почуття з тією людиною, до якої я справді дещо відчуваю. – Яке бажання я маю виконати?

В реальність повертає питання Романа. Він готовий виконати свою частину договору відразу. Це приємно.

– Не зараз. Я озвучу його, коли настане час. Поклянися, що яким би воно не було, ти зробиш, що я прошу.