Глава 15. Роман

Тоді, в залі похоронного бюро, в оточенні трун, я почував себе... М-м-м... Ніби у своїй тарілці.

Обстановка збіглася із настроєм.

Чи знав я, що навіть включена на максимум харизма не гарантує мені результат із Мірою? Звісно.

Чи хотів, щоб вона все ж таки погодилася? Теж – так. Напевно, навіть занадто, як для людини, якій важливо отримати її згоду виключно для справи.

Мене до неї тягне. Вона мені подобається і мені дуже шкода, що замість дійсно романтичного вечора в невимушеній атмосфері і з приємним продовженням, мені доводиться вламувати її на безглузду гру. Тільки що вдієш, якщо такі умови виставляє життя?

Але змусити Мирославу робити те, що мені потрібно, я не можу. У її квартирі нас знову перервав дзвінок мого  мобільного.

До встановленого батьком терміну залишилося зовсім небагато, а Міра не поспішає радувати мене згодою.

Я ж поспішаю закінчити бодай ті справи, які абсолютно точно запорять батько з Костею.

Тож поїхав особисто переговорити з директором того похоронного бюро. Як мені сказали, молодою, але досить впертою дамочкою.

Встиг навіть відчути себе в шкурі батька, переймаючись специфічною атмосферою приміщення та похоронною естетикою, коли раптово пролунав такий важливий дзвінок.

Міра погодилася. І це чудово.

А ще вона, сподіваюся, справді не пошкодує.

– Романе Мироновичу, до вас там відвідувач.

У мій кабінет спочатку стукає, а потім заглядає помічниця. Я киваю, відразу розуміючи, про кого мова. Встаю з-за столу, прямую до дверей.

- Дякую, Катя.

Під здивованим поглядом Катерини відчиняю двері ширше і сам виходжу до приймальні. Чудово розумію причину її подиву. Зазвичай, я так не роблю.

Але відвідувач сьогодні і справді особливий.

- Мирослава, - я підходжу до неї, притримую за лікоть і, явно трохи бентежачи, притискаюся у короткому поцілунку до її щоки.

Вона напружена і не до кінця впевнена у своєму рішенні. Я це бачу по погляду. Але радий, що прийшла.

– Ти чудова, - у відповідь на мій тихий комплімент вона мляво усміхається.

– Як завжди, – намагається іронізувати.

– Як завжди, – я ж підтверджую без іронії. Мені пощастило, що в компаньйонки дісталася кмітлива, тверезомисляча і не нахабна дівчина.

Мій погляд мимоволі зісковзує з жіночого обличчя на руку. Тішить, що обручка на ній.

- Мала переговорна вільна, Катерино? - я оглядаюся і ловлю все такий же підозріло-здивований погляд Катерини. Відчуваю, що сьогодні в офісі всі тільки обговорюватимуть мою загадкову відвідувачку. Хоча для багатьох вона вже не те, щоб загадкова. Але це й добре. Починаємо розкручувати.

– Так, Романе Мироновичу. Вільна.

– Чудово. Принеси нам із Мирославою туди каву, будь ласка. Ти з цукром?

– Ні.

– Без цукру, будь ласка.

– А якщо вас будуть питати?

Я встигаю злегка натиснути на лікоть Міри, ніби просячи рушити по заданому мною напрямку, але нас обох змушує завмерти кинуте навздогін питання Катерини.

Я відчуваю, як тіло Мирослави напружується. Переводжу погляд на неї. Вона справді схвильована. Схоже, знатно встигла накрутити себе. Ось тільки дарма. У нас все чудово виходило раніше. Не бачу причин для тривоги.

Гладжу її шкіру через блузку, озираюсь з усмішкою на вустах.

– Якщо питатимуть, скажи, що свою обідню перерву я присвячую нареченій, а не справам. Домовились?

Я відпускаю лікоть Міри і проїжджаюся вже неймовірно рівною спиною, злегка підштовхуючи в поперек.
Під звуки частого дихання Міри та стукіт наших підборів ми рухаємось до однієї з численних скляних дверей. Я відкриваю їх перед своєю нареченою, посміхаючись у відповідь на її так само схвильований погляд.

– Ти не уточнив своїй асистентці, що ми обговорюватимемо договір, – Мирослава легенько коле. Напевно, щоб надати собі впевненості.

Я посміхаюся ширше та покірно киваю.

– Вважаю за краще не посвячувати в особисте життя сторонніх.

– Навіть якщо твоє особисте життя – фіктивне?

Я бачу в очах Мирослави виклик. Але вона навіть не уявляє, наскільки покращила мій настрій своєю згодою. Тепер мені все здається набагато барвистішим. Чомусь не сумніваюся, що в нас все вийде.

Уловлю розгубленість, коли схиляюся і тягнуся до її обличчя. Коротко притискаюся до губ і відразу відриваюся.

Дідько, приємно.

Треба якось відключити телефон і була не була.

– Хіба схоже, що моє особисте життя – фіктивне? – я знову підштовхую її до переговорної, стримуючи сміх і бажання притиснути її тіло до свого, щоб поцілувати вже інакше – по-справжньому.

Доводиться нагадувати собі, що взагалі-то я покликав її для обговорення умов нашої угоди.