Глава 17. Мирослава

Салон заповнює тиха мелодія, що ллється з динаміків. Роман веде автомобіль і іноді поглядає на мене. Щоразу, коли наші погляди зустрічаються, я чомусь соромлюся і червонію. Смикаю вниз поділ сукні, постійно поправляю тканину на грудях і ніяк не можу заспокоїти внутрішнє тремтіння.

– Чи є щось, що я маю знати про твою родину? – ставлю питання, що мене неабияк хвилює. Насправді я гадки не маю, чи є у Романа брати чи сестри, як звати його батьків. За домашнє завдання мені можна було б поставити двійку, але річ у тому, що він сам не просив вивчити своє родинне дерево.

– М-м-м, дай подумати, – Багіров тарабанить пальцями по керму, вигляд у нього задумливий. – Коли представлю тебе братові та його дружині, не дивуйся цьому зефірному диву. З Лялечкою краще не вести інтелектуальних розмов. Про лахи і колір стін – так, про ф'ючерси та опціони – ні.

– Правду кажучи, я й сама не зможу підтримати розмову про твої ф'ючерси та опціони, – пирхаю у відповідь.

– У цьому плані я трохи перебільшую, звичайно, але в іншому, повір, все саме так і є. Про батька можеш не хвилюватись. Думаю, він після першого погляду на тебе буде готовим переписати заповіт на твоє ім'я. У нього нав'язлива манія виперти мене у сімейне життя. Спить і бачить, як я граю на задньому дворі з дітьми, а дружина-красуня в цей момент подає домашній лимонад.

По тому Романа відразу зрозуміло, що його уявлення про щасливе життя йдуть у розріз із бажаннями батька. Але від того, з яким глумом і неприхованим сарказмом він говорить про сімейне життя, мені стає неприємно. Невже жінки для нього – це лише спосіб гарно провести час?

– А ти чого хочеш? Ну, у плані дружини-красуні, дітей та домашнього лимонаду, – цікавлюся, сідаючи напівоборотом до нього.

– Хочу, щоб усі дали мені спокій і не лізли в моє життя, – його відповідь звучить занадто різко. Мені навіть здається, ніби він останньої миті передумав і не домовив: «тебе це теж стосується».

– А твоя матір? Ти нічого не сказав про неї… – Щоб не псувати собі ж і Романові настрій недоречними уточненням, я переводжу тему.

Мені здається, ставлю доволі нейтральне питання, але Роман не поспішає відповідати. Мовчки керує автомобілем, дивлячись на дорогу. Хмуриться, глянувши на мене – хмикає, але не весело.

– Мій батько – вдівець. Матері немає вже давно, але він досі не пережив її смерть, – мені стає соромно. Губи складаються у здивованому «о-о-о», я швидко опускаю погляд на коліна, відчувши, як червоніють щоки.

– Пробач, я не знала…

Вибачаюся, шкодуючи, що зачепила за живе.

Роман же у відповідь лише потискає плечима, але легкості, з якої ми починали, вже не повернути.

Невимушена атмосфера між нами випаровується, далі їдемо мовчки, кожен занурений у свої думки.

Ресторан, в якому батько Романа святкує свій ювілей, знаходиться за містом. Розкішний готельний комплекс на березі річки. Мені хочеться повідомити, що я передумала і втекти, прихопивши з собою обидва екземпляри договору, ще коли тільки під'їжджаємо до воріт. Червона доріжка та спалахи камер – не зовсім те, що я очікувала побачити на ювілеї літнього чоловіка.

Роман залишає салон першим, схопивши із заднього сидіння невелику коробочку з білим бантом. Він віддає ключі від авто хлопцю-швейцару, відчиняє двері з мого боку і подає мені руку, допомагаючи вибратися з машини. Всі його рухи впевнені, сам же він виглядає незворушно, не звертає жодної уваги на цікавих репортерів, вся його увага звернена до мене.

Збоку може здатися, що ми шалено закохана парочка. Погляд Багірова сяє, він – сама галантність. Але це якщо не знати про його холодність за останні двадцять хвилин. Гарний з нього актор, коли йому це потрібне. Інтерес до мене він теж зображував, щоб я не змогла передумати та підписала ті чортові документи?

Я насилу видавлюю з себе посмішку, дивлюся строго перед собою, ступаю червоним хідником. Потрібно не забувати, навіщо я тут: щоб урятувати пам'ять про дорогих людей. Тож вистачить літати у хмарах. З Ромою у нас виключно ділові відносини, які включають легкий флірт на публіці.

Вечірка з нагоди дня народження батька Романа відбувається на задньому дворі біля фонтанів. Жива музика, фотозони, багато квіткових композицій, повітряних куль та іншого декору. Все дуже красиво, ось тільки більше схоже на весілля або день народження дівчини, але ніяк не на ювілей дорослого чоловіка.

- Лялечка займалася організацією свята, - ніби прочитавши мої думки, пояснює Роман.

- Так, тут відчувається жіноча рука, - хмикаю я, розглядаючи химерну квіткову арку, поряд з якою фотографуються гості.

Хтось із допущених усередину папараці робить і наш знімок, я вловлюю спалах камер, але навколо так багато людей, що не відразу розумію, де саме знаходиться фотограф.

Сьогодні ввечері тут буде багато відомих людей. Я вже встигла розгледти мера міста, кілька депутатів та медіаосіб. Я почуваюся не у своїй тарілці. Від хвилювання мене трохи веде, але я намагаюся тримати спину рівно і відповідати цьому місцю та своєму супутнику. Щоразу доводиться нагадувати собі, що я тут із Багіровим. В ролі його нареченої.

- Матері у нас немає, тож усіма справами заправляє Лялечка. Їй подобається увага і відчувати себе корисною та незамінною, - довірливо повідомляє мені чоловік, бере мене за руку і веде вздовж алеї, при цьому коротко вітаючи гостей, які трапляються нам дорогою.