Скандальний успіх

Розділ 16

Ми зайшли в невеличку кімнатку, де на старенькому дивані сиділа якась сива жіночка, а на кріслі дідусь. Вона читала якусь газету та навіть не почула, що ми зайшли у їхню вітальню.
— Бабцю! Ну ти навіть не помітила мене! — обурився Руслан, а старенька аж налякалася.
Вона подивилася на хлопця, а він розвів руки для обійм. Бабуся повільно піднялася, а на її обличчі з'явилася широка усмішка.
— Ай, ти ж, старий! — вона помахала пальцем перед носом дідуся. — Збрехав мені!
— Це ми хотіли зробити тобі сюрприз! — сказав Руслан та почав її міцно обіймати. Потім хлопець поцілував її в щічку, а я ледь не померла від цієї милості.
— Як же я скучила за своїм маленьким Русланчиком. — бабуся просто сіяла від радощів і я навіть не помітила, як на моєму обличчі з'явилася широка усмішка. — Ой, а це хто тут у нас?
— Це Іра! — хлопець обійняв мене одною рукою.
— Добрий день. — привіталась я та зрозуміла, що починаю хвилюватися.
— Ну сідайте, сідайте! — бабуся показала нам на диван. — Зараз будемо пити чай.
— Вам допомогти? — вирішила спитати я.
— Сиди-сиди, я сама все зроблю.
— Вона не впускає нікого на кухню. — прошепотів мені на вухо Руслан, коли вона вийшла з кімнати.
— То в тебе завтра концерт? — спитав дідусь і з якоюсь гордістю подивився на свого внука.
— Так, завтра виступаємо, а потім ще одне місто і повертаємося в Київ.
— Ну ви молодці, нічого не скажеш. Я радий, що ти все-таки пов'язав своє життя з музикою, а не послухав свого безчесного батька.
— Діду, не починай, будь ласка. — трохи роздратовано сказав Руслан.
— Добре, не буду.
Бабуся принесла нам чай та поставила його на стіл, а також принесла домашній борщ з пиріжками. Це було найкраще, що я їла за останній період. Хоч я і відчувала себе ніяково, але всяко намагалася не видати своє хвилювання. Потім ми почули, що хтось постукав у двері, а дідусь повільно пішов їх відчиняти. Вже через секунду я почула дитячий сміх і до вітальні забігла маленька дівчинка в рожевому сарафані. Вона одразу ж підбігла до Руслана та обійняла його. Він почав цілувати її в щічки, а вона голосно сміялася. Я не змогла стримати усмішки, коли дивилася на це кучеряве чудо. Дівчинка була така мила, з довгим чорним волоссям та великими темними очима. Вона зацікавлено розглядала мене, а потім сіла Русланові на коліна.
— Ох, ти вже мучиш дядька Руслана. — сказала якась брюнетка, яка зайшла у вітальню з якимось чоловіком.
Вони привіталися та сіли теж за стіл. Дівчинка ж тулилася до Руслана, а мені аж захотілося взяти її за цю маленьку ручку.
— Це — Іра, — хлопець подивився на мене, а я сором'язливо усміхнулася. — Ну а це — моя двоюрідна сестра Олена, її чоловік Василь та донечка Марічка. Вона ще моя улюблена хрещениця.
— Ну то як ви з Ірою познайомились? — поцікавилась Оленка.
— Вона працює в нас асистенткою. — відповів Руслан.
— А за професією? — спитав дідусь.
— Журналіст. — відповіла я та слабо усміхнулася. На обличчях всіх, здається, з'явилося здивування і я розуміла чому. Напевно, це все через ту журналістку.
— І давно ви разом? — знову спитала Оленка, а я відчувала себе на якомусь допиті.
— Декілька тижнів. — відповів Руслана, а Марічка все ще обіймала його.
— Ого, і ти навіть вирішив вже познайомити свою дівчину з нами! — трохи здивувалася його сестра. Так, я теж була не менш здивована.
— Просто я в ній впевнений. — відповів хлопець, а я все не могла зрозуміти його слів.
Потім вже цей допит завершився і ми говорили про тур та плани на майбутнє, або ж бабуся розповідала про дитинство хлопця.
— Марічко, посидиш трішки з Ірою? — спитав у неї Руслан та пересадив дівчинку мені на коліна, коли вона легенько кивнула.
Він кудись вийшов, а я взялася розглядати цю малечу.
— Ти така красуня! — усміхнулась та погладила її по голові. Потім ще взяла пасмо її кучерявого волосся та взялася розглядати.
— Ти теж. — тихо відповіла дівчинка та дивилася на мене великими очима.
Потім вона спрямувала свій погляд на мої сережки.
— Подобається? — спитала я і широко усміхнулася. — Це мені дядько Руслан подарував.
— У мене теж такі є. — сказала дівчинка та відкинула своє волосся, щоб я подивилася на малесенькі зірочки в її вушках.
— Які гарні. А скільки тобі рочків?

— Цотили! — смішно сказала Марічка та показала мені чотири пальчики на своїй руці.

Дівчинка вже, здається, звикла до мене, тож потім сиділа та обіймала мене. Мені це страшенно подобалось, і я навіть задумалась, що не проти була б мати дітей.

Згодом Руслан все-таки повернувся з гітарою в руках і вони всією сім'єю почали співати якісь народні пісні. Виявилось, що гарно співають усі, крім мене. Навіть той чоловік Олени мав приємний голос, а я вирішила не соромити себе своїм виттям, тому просто сиділа з Марічкою та слухала.
Це було так класно і цікаво, а дідусь чимось нагадував мені Руслана. Напевно він теж раніше займався музикою. Потім я відчула, що ручки дівчинки ослабли й вона заснула. Та це і не дивно, адже на годиннику вже була десята вечора. Я пройшлася рукою по її волоссю та поклала свою руку на її спинку.
— Ми напевно вже підемо. — тихо сказала Оленка, коли вони перестали співати. — Марічка вже заснула.
Василь взяв дівчинку на руки, а вона навіть не проснулась.
— Ти ще будеш у Львові? — спитала дівчина в Руслана.
— Завтра в мене концерт і ми їдемо. — відповів він.
— Дуже шкода, бо Марічка сильно за тобою скучила.
— У мене наступного місяця буде відпуск на декілька тижнів, тож я приїду. — усміхнувся хлопець та подивився на мене. — Ми з Ірою приїдемо.
Мені було так приємно, що він вже говорить про нас так серйозно, хоча ми справді разом всього лише декілька тижнів, якщо рахувати з мого дня народження.
Вони попрощалися з нами та пішли. Бабуся постелила нам на дивані, а я допомогла їй прибрати зі столу.
— На добраніч, дітки! — сказала вона, коли виходила з вітальні.
— На добраніч. — відповіла я, а Руслан поцілував її в щоку.
Дідусь теж побажав нам хороших снів та вони пішли до себе в спальню. Я зняла свої шорти та футболку, бо в одязі не дуже і хотілося спати та лягла на диван, який трохи скрипів. Руслан теж роздягнувся та ліг поруч.
— Мені так сподобалась твоя сім'я, чесно. — сказала я та притулилася до нього.
— Ще тебе з мамою познайомлю, коли повернемось в Київ. — відповів хлопець та поцілував мене в голову.
— Ти налаштований серйозно. — усміхнулась я.
— Ти вже нікуди від мене не дінешся.
— А Марічка така чудова дівчинка. Вона така миленька і так на тебе подібна.
— Всі говорять, що вона наче моя донечка, а я її дуже сильно люблю. — я помітила в нього на обличчі усмішку.
— З тебе вийшов би чудовий батько. — зауважила я.
— Можливо, але зараз мені це не на руку.
— Чому?
— Ну в нас же ж тільки почалась кар'єра, а діти — це певна відповідальність, а якщо я цілими днями буду пропадати в студії, а ввечері на концертах, то моя дружина буде лише злитися, а дитина не бачитиме батька.
— Може ти й правий. — тихо сказала я та поклала свою руку йому на груди.
— Тільки не кажи мені, що ти образилась, бо я теж сумніваюсь, що тобі зараз потрібні діти.
— Я була б не проти.
— А як же неймовірна кар'єра журналістки? — спитав він, а я помітно напружилась, бо зовсім забула про ту статтю.
Я нічого не сказала, а просто закрила очі та вдала, що вже заснула. Як тільки повернуся в Київ, потрібно буде піти до тієї Марії Володимирівної та відмовитись від статті.
Спати було не дуже зручно, але мене тішило, що поруч був Руслан. Він ніжно провів своєю рукою по моїй шиї й змусив мене прокинутися.
— Доброго ранку. — прошепотів він та швидко поцілував мене.
— Привіт. — усміхнулась я, але ще не розплющила своїх очей. — Котра година?
— Вже сьома ранку.
— Чому ти так швидко мене розбудив? Я думала, що ми будемо довше спати.
— Бабуся не любить, коли довго сплять. Навіть, коли я був маленьким, вона завжди будила мене в сьомій, хоча це і були канікули.
— Ну я б їй точно не підійшла за внучку, бо я люблю довго поспати.
— Це я вже помітив.
Мені так не хотілося вставати, бо навіть цей диван вже був не таким жахливим. Руслан вже одягнувся, а я все ще валялася під ковдрою. Мені Настя кинула якесь відео зі своєю дитиною та котом, з якого я почала голосно сміятися. Потім ще Русланові показала його, але йому чомусь воно не здалося смішним. Ну а в мене вже аж сльози текли від сміху.
Бабуся вже встигла приготувати нам млинці на сніданок. Ми трохи ще посиділи в них, а потім пішли прогулятися по місту. Ранішній Львів не менш красивий, але чомусь за цих два тижні туру я так сильно втомилася, що мені вже хотілося додому, але я ще б колись хотіла поїхати з ними.
— Яку мені сукню вибрати? — спитала у мене Регіна, коли збиралися на концерт.
— Не знаю, вони обидві такі цікаві. — відповіла я, розглядаючи чорну та білу сукні з якимось написами та шкіряними вставками.
— Візьму чорну. — сказала дівчина та почала одягатися.
Я помітила, що до мене хтось телефонує, тому вийшла в невеличкий коридор клубу.
— Алло! — відповіла я та трохи напружилась. Завжди незручно, коли дзвонять невідомі номери.
— Іринко, це я — Марія з журналу. — сказав жіночий голос, а я лише важко видихнула.
— Слухаю вас? — стримано мовила я.
— Хочу спитати як у тебе справи й нагадати, що через чотири тижні ця стаття має бути в мене на столі.
— Тут сталась така проблема, що я не зможу її написати. — вирішила брехати я. — Мені нічого не вдається. Він навіть не звертає на мене увагу, а я вже мовчу про те, щоб довіряти мені.
— Люба моя, те відео, де він тебе цілує на сцені, бачили вже всі. Я надіюсь, ти не закохалася в нього? Тому згадай собі, що ця угода підписана і ти повинна здати мені статтю.
— Але ж я не хочу писати її.
— Мені це не цікаво. Щасливо!
Жінка збила дзвінок, а я тупо дивилася на екран. Хотілося плакати, бо я зовсім не знала, що мені робити з тою статтею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше