Скандальний успіх

Розділ 20

Я просто стояла і дивилася, як вони наносять один одному удари й це мене спочатку налякало, а потім розізлило. Я намагалася відтягнути свого брата від Руслана, але мені це не дуже вдавалося.
— Перестаньте! — голосно крикнула я, але мене наче ніхто не чув. — Досить!
Я витягнула телефон і швидко набрала Свята. Вже через декілька хвилин він прибіг, а за ним і всі інші. Костя швидко відтягнув Олексія, а Свят намагався заспокоїти Руслана. Я ж вся тремтіла та ледь не плакала, бо просто ненавиджу бійки.
— Щоб я тебе більше не бачив біля неї! — сердито крикнув Олексій, а я так розізлилася, що підбігла до нього та штовхнула його в груди.
— Що ти робиш? — розлючено сказала я. — Навіщо ти взагалі його вдарив?
— Ти знаєш, що у нього є дівчина? — вже спокійніше спитав брат, а я просто роздратовано закотила очі. — Він зустрічається з іншою, а тебе просто використовує.
— Я знаю, що в нього є дівчина. — сердито крикнула я та знову штовхнула свого брата. — Тому що я — його дівчина, ясно?! І зустрічається він зі мною! Вже майже місяць ми разом і знаєш що? Я кохаю його, чуєш?
— Але ж...— Олексій кинув швидкий погляд на Лізу, яка ледь трималася, щоб не розплакатись.
— Що?! — заверещала я.
— Не знаю, що ти собі придумав, — крикнув йому Руслан, — але ми з Ірою разом, і ніякої іншої дівчини в мене нема.
— Я зрозумів. — роздратовано, але спокійно буркнув Олексій та витер кров зі своєї розбитої губи.
— Льош, що відбувається? — тихо спитала я та підійшла ближче до нього. — Ти ж знаєш, що я завжди боюсь, коли б'ються.
— Вибач, Іро. Просто дехто мені наплів неправдиву інформацію. — він обійняв мене, а я притулилася до нього. — Якщо ти щаслива з ним, то я не буду проти. Навпаки, я радий, що ти справді закохалася.
— Тільки не роби більше такого. — я серйозно подивилася на нього, а він ледь помітно кивнув.
Його сердитий погляд був спрямований на Лізу, а вона трохи винувато опустила голову. Схоже, це вона щось наговорила йому.
— Я вже піду. — сказав він мені.
— Почекай! — різко зупинила його я. — Як давно ти займаєшся перегонами й чому я про це не знаю?
— Шість років. — відповів брат та подивився мені в очі. — Ти думаєш, що я звідки гроші брав на лікування мами? Це був єдиний шанс заробити швидко і легко. Додатковий заробіток, крім навчання та основної роботи.
— Чому ти не сказав мені? — повторила питання я.
— Тому що не хотів, щоб ти хвилювалася. — він відсторонився від мене. — Батько теж не знає, і було б добре, якби все так і залишилось. І не проси мене кидати це, бо я не зможу.
Він швидко поцілував мене в скроню та пішов геть, кидаючи сердитий погляд на Лізу. Через декілька хвилин вагань, вона побігла за ним, а ми всі спостерігали за цією сценою.
— Що це взагалі таке було? — спитала ошелешена Регіна.
— Кримінальний трилер під назвою "Я вб'ю хлопця своєї сестри". — сказав їй Свят, змушуючи нас засміятися.
— Олексій не такий вже і поганий. Просто він не так зрозумів всю ситуацію. — я спробувала виправдати свого брата.
— Так, Льоша дуже хороший хлопець, і це зовсім на нього не схоже. — погодилась зі мною Міла.
— Ну удар в нього навіть дуже добрий. — зауважив Руслан, а я помітила, що в нього розсічена брова та розбита губа.
— Ти вибач йому. — я підійшла до хлопця та знервовано склала руки на грудях.
— Все нормально. — Руслан обійняв мене, а я міцно притулилася до нього.
— Тепер треба лікувати твоє красиве личко. — сказала я йому та ніжно погладила його по щоці.
— Якщо ти будеш медсестрою, то я не проти. — в нього на обличчі з'явилася широка усмішка. — Ходімо!
Він взяв мене за руку та потягнув до свого мотоцикла. Олексія ніде не було видно, тож, можливо, він вже поїхав геть. Ми попрощалися зі всіма та на великій швидкості виїхали зі стадіону.
Спочатку я думала, що Руслан просто відвезе мене додому, але чомусь ми зупинилися зовсім в іншому місці, яке було мені невідомим. Це був якийсь дорогий район нашого міста, де були переважно багатоповерхові новобудови. Руслан заїхав на стоянку та допоміг мені злізти з мотоцикла.
— Де це ми? — трохи здивовано спитала я, оглядаючи підземну стоянку під якоюсь багатоповерхівкою.
— Йдемо до мене. — просто відповів хлопець та потягнув мене в сторону ліфта. — В мене квартира на дванадцятому поверсі, тому доведеться тобі трохи потерпіти й забути на деякий час про свою фобію.
— Ну я вже, здається, не боюсь ліфтів. — тихо сказала я, коли ми зайшли всередину.
— А висоти?
— Ну не знаю. Після того, як я залишилась одна на тому даху, то мені тепер ще страшніше підійматися туди.
— Треба буде це виправити.
— Що ти маєш на увазі?
— Не скажу.
— Ну Руслане, скажи! — почала просити я.
— Навіть не намагайся. — засміявся хлопець, а мені стало навіть трохи образливо. — Буде тобі сюрприз.
— Я не люблю сюрпризи!
— Ну то значить полюбиш.
Двері ліфта відчинилися і ми вийшли в коридор, де було п'ятеро дверей. Руслан витягнув з кишені ключ та відчинив одні, пропускаючи мене вперед.
Я зайшла всередину, а хлопець ввімкнув світло. Квартира була великою і надто красивою. Моя однокімнатна тихо плаче десь в куточку гіркими сльозами. Тут навіть порівнювати не можна. Я зняла свої кросівки, а Руслан пішов кудись. Мені було ніяково і я навіть розгубилася.
— Іро, ти йдеш? — крикнув він мені.
— Йду.
Я пішла за ним і опинилася в просторій кухні, яка була ще більшою, ніж моя спальня. Все було в сірих тонах і в такому чоловічому стилі, але мені навіть дуже сподобалось. Я підійшла до великого панорамного вікна та подивилася вниз.
— Ну то ти будеш мене лікувати? — спитав Руслан та підморгнув мені.
— Не знаю. — ображено протягнула я. — Ти ж не хочеш ділитися зі мною своїми ідеями та сюрпризами.
— Якщо я розкажу тобі, то вже ніякого сюрпризу не буде.
— А я вже тобі казала, що не люблю сюрпризи.
— Полюбиш. — знову теж саме сказав Руслан, а я лише закотила очі. Він витягнув з тумбочки аптечку та подивився на мене. — Ну то як?
— Сідай!
Хлопець послухав мене та сів на стілець. Я взяла вату та налила туди якомога більше перекису водню. Ну а потім притиснула це до його брови, а хлопець злегка сіпнувся. Кров зашипіла, а я не шкодувала і знову змочила вату.
— Ай! — обурився Руслан. — З тебе виходить погана медсестра, бо в тебе взагалі нема чуття болі.
— Це в тебе нема чуття! — сердито сказала я. — Мучиш мене своїми сюрпризами, а я вже вмираю від цікавості. Він знову сіпнувся, а я легенько подула йому на рану. — Болить?
— Трохи. — відповів він та подивився на мене щенячими очима.
— Ох, ти ж мій біднесенький. — я жалісно подивилася на нього. — А якщо так?
Я знову налила ще більше перекису та приклала вату на іншу рану, яка ще була не оброблена.
— Так, Іро! — трохи розсердився Руслан та забрав мою руки. — Краще я сам собі оброблю, бо ти дуже жорстока людина.
— Ну вибач. — я обійняла його та швидко поцілувала в чоло. — Я більше не буду. Чесно-пречесно!
— Обіцяєш? — спитав він, примруживши очі.
— Угу.
Я все ж обробила йому рани, але тепер вже акуратно й обережно. Він навіть подякував мені, і сказав, що я все-таки можу бути хорошою людиною. Ну а потім ще декілька словечок про неймовірне кохання, від яких я зовсім забула про свої образи. От же ж вміє закрутити голову! Деякий час я була в розгубленому стані, бо не знала, що саме мені робити.
— Ну мені вже пора додому. — сказала я та піднялася зі стільця.
— Куди? — спитав хлопець і нахмурився.
— Додому. — я подивилася на нього великими очима.
— Ти нікуди не підеш. — він різко посадив мене собі на коліна, а я аж скрикнула від здивування. — Невже ти справді думала, що я тебе відпущу?
— Ти пропонуєш мені залишитися в тебе? — на всяк випадок спитала я, щоб переконатися.
— Саме так.
Хлопець наблизився ближче до мене та ніжно поцілував у губи. Я одразу ж розчинилася в цьому поцілунку, відчуваючи шалений стук серця та легке тремтіння.
Руслан дав мені свою футболку, коли ми лягали спати і я вирішила, що мені потрібно буде її вкрасти, щоб постійно лежати в ній. Ну а що? В мене ще досі є його кофта, яку він дав мені ще тоді на даху.
— На добраніч, квіточко. — він швидко поцілував мене в губи, коли ми лежали на його великому та дуже зручному ліжку.
— На добраніч. — усміхнулась я та заплющила свої очі.
Чи то втома, чи то спокій, але заснула я швидко і дуже міцно. Навіть настирливий дзвінок у двері не зміг мене розбудити. Я відчула, що Руслан піднявся з ліжка і повільно розплющила очі. Не розумію, кому захотілося приходити сюди в такий час? Я почула в коридорі якийсь жіночий голос і це мене трохи насторожило. Я моментально піднялася з ліжка та вийшла туди, забувши про свій вигляд.
— Ох, то ти зайнятий. — сказала якась молода жінка. Вона відкинула з плечей своє довге каштанове волосся та оцінюючи пройшлася поглядом по мені.
— Навіщо ти прийшла? — спитав у неї Руслана та роздратовано склав руки на грудях.
— Невже ти забув про таку важливу подію? — вона невдоволено похитала головою. — Ну хіба можна так, любий?
— Я вже казав, що ви не побачите мене більше у своєму домі!
— Ну але ж батько дуже хоче, щоб ти був присутній. — вона широко усміхнулася та подивилася на мене. — Не познайомиш мене зі своєю подружкою?
— Це Іра, і вона — моя дівчина, а не подружка. — роздратовано відповів Руслан.
— Ну а я — Софія! — усміхнулась жінка, а я помітно напружилась. Невже та сама? — Відколи це ти дівчат заводиш? Я думала, що в тебе вже нікого не було після того випадку.
Я трохи нахмурилась, бо не дуже розуміла про що саме вона говорить. Кого вона має на увазі? Руслан ніколи не казав мені, що у нього була дівчина. Та і про який випадок взагалі йде мова?
— Це все, що ти хотіла сказати? Якщо так, то можеш йти геть. — серйозним тоном сказав хлопець, а мені аж мороз пройшовся по шкірі.
— Ну що ж, — вона кинула на нас презирливий погляд і надто зверхньо подивилася на мене. — Ми з твоїм батьком чекаємо тебе і твою дівчину в суботу ввечері. Повір, він буде радий тебе бачити. Ну і я буду дуже рада.
Вона поклала руки йому на груди та поцілувала у щоку. Від цього мені стало так образливо, що я просто відвела погляд, аби не заплакати. Хлопець одразу ж відштовхнув її від себе, але я не могла не помітити той погляд, яким вона дивилася на нього.
— Бувайте!
Вона вийшла з квартири та помахала мені своєю рукою на прощання. Вона була надто красивою і через це у мене з'явилося дуже дивне відчуття.
— Хто ця жінка? — серйозно спитала я, як тільки зачинилися двері.
— Це неважливо. — відповів Руслан та пішов на кухню.
— Що значить неважливо? — я попрямувала за ним та склала руки на грудях.
— Вона не має для мене жодного значення. — просто сказав хлопець та набрав собі стакан води.
— Якась жінка приходить до тебе з самого ранку, говорить незрозумілі мені речі, цілує тебе при мені, а ти кажеш, що вона не має для тебе жодного значення? — я вже відкрито злилася, але мені хотілося дізнатися всю правду.
— Це стара і пошарпана сторінка мого життя. — хлопець подивився мені прямо в очі. — Мені здається, що ми з тобою відкрили ту нову чисту сторінку. Іро, будь ласка, зрозумій мене.
— А ти зрозумій нарешті мене! В тебе є якісь незрозумілі секрети, про які ти постійно мовчиш. — я відійшла від нього на декілька кроків. — Ти не довіряєш мені? Думаєш, що я не заслуговую знати про твоє минуле?
— Перестань. — хлопець втомлено потер обличчя. — Я просто не хочу про це говорити.
— Тоді згадай про мене тоді, коли схочеш про це поговорити! Ти знаєш, де мене знайти, але я не можу бути з тобою, якщо ти мені не довіряєш.
— Я хочу тобі вірити, ясно? — голосно крикнув Руслан, а я аж здригнулася від несподіванки. — Просто... Просто я не можу.
— Я все зрозуміла.
Я подивилася на нього очима, повними сліз та побігла у спальню, щоб переодягнутися. Навіть не попрощавшись, я вийшла з його квартири, ледь стримуючи сльози, але вже у себе в кімнаті розридалася гіркими сльозами. І це не через те, що з'явилася ця клята Софія, а через образу та недовіру.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше