Скандальний успіх

Розділ 25

— Вагітна? — перепитав Руслан, а лікар винувато опустив голову.
— Ох, то ви не знали? Вибачте. Дружина напевно хотіла вам зробити сюрприз, а я все зруйнував. — лікар похитав головою, а тоді усміхнувся. — Ну що ж, вже шість тижнів.
Я більш-менш прикинула собі в голові, що це було приблизно в Одесі. Так, саме там.
— Я можу йти додому? — спитала я та подивилася на старшого сивого чоловіка.
— Так, ви можете бути вільна, але раджу вам завтра ж звернутися до гінеколога. Ну й уникайте стресів.
— Дякую. — усміхнулась я та відкинула ковдру.
Я злізла з ліжка та почала взуватися у свої балетки. Лікар передав Русланові якийсь листок з різними ліками, а я повільно піднялася, щоб нарешті поїхати геть звідси до себе. Я не хотіла вже плакати, тому гордо трималася і раділа, що поруч є моя маленька квіточка.
— Ходімо. — сказав Руслан та кивнув у сторону виходу.
Я попрямувала туди, а він навіть не підтримав мене. І за руку не взяв, коли ми йшли, але я бачила, що він розгублений та здивований. Соромно, що коханий чоловік не повірив мені, коли я сказала, що вагітна.
Ми спустилися на перший поверх, і Руслан все-таки допоміг мені зійти по сходах. Я ледь усміхнулась йому, бо так сподівалася, що він зрадіє. Я була б тоді найщасливішою жінкою на планеті.
Хлопець допоміг мені сісти в автомобіль, але він не сказав мені ні слова. Мені хотілося якось порушити цю мовчанку, але я не знала як почати розмову. Тож ми їхали в суцільній тиші, минаючи ліхтарі та високі будинки нічного міста. Яка це зараз вже година? Я навіть не знаю, але мені якось байдуже.
Ми зупинилися біля мого під'їзду, але я не поспішала виходити. Нам треба розібратися з тим раз і назавжди. Якщо він відмовиться від нас, то я сама виховаю свою квіточку.
— Руслане, що нам тепер робити? — спитала я та подивилася на нього.
— Я не знаю. — хлопець втомлено сперся на своє сидіння.
— Ти віриш... Віриш, що це твоя дитина? — я з надією подивилася на нього, а він лише кивнув.
— Ти вибач, що я так сказав у пориві злості. Я ж впевнений, що у тебе не було інших чоловіків. — він взяв мене за руку та міцно стиснув її. — Я не покину тебе, обіцяю. Але і пробачити все так легко не можу. Зараз у мене жахливий період, а ця твоя вагітність, хоч і дуже неочікувана, але можливо це щось змінить.
— Ти віриш, що ми ще можемо бути разом? — я взяла його руку та поклала її собі на живіт. — Заради нашої квіточки?
— А якщо це буде хлопчик? — спитав Руслан і вперше за стільки часу усміхнувся мені.
— Ну в моєму сні був хлопчик, але того разу я відчуваю, що це маленька красуня.
— В якому сні? — спитав хлопець, а я помітно почервоніла.
— Ну цей... — розгублено почала я. — Мені колись сон снився, що я прийшла додому з роботи, а мене в коридорі зустрів маленький хлопчик дуже подібний на тебе. Так от, він був моїм синочком, а ти — чоловіком.
— І коли ж тобі таке приснилося? — хлопець підняв одну брову та все ще тримав свою руку на моєму животі.
— Можна я не буду казати?
— Коли? — в його очах палали грайливі вогники, і я помітила, що йому весело.
— Тоді в студії, коли я заснула. А потім ми ще в ліфті застрягли. — зізналась я і понурила голову.
— Так і знав, що тобі тоді снився я. — засміявся Руслан, а я так сильно скучила за його сміхом. — Значить тобі снився син, то може у нас буде маленький принц?
— Ні, того разу квіточка, а колись може і принц буде. — я усміхнулась йому і в якийсь момент мені так захотілося поцілувати його чи просто обійняти.
— Вже пізно, Іро, а тобі треба відпочити. — сказав хлопець та забрав свою руку.
— Ти... Ти зайдеш до мене? — спитала я з такою надією в голосі, бо мені здавалося, що цей момент був якийсь по-особливому чуттєвий.
— Ні, я їду до себе. — відповів хлопець, а я відчула ком горлі та сльози.
— Гаразд. — ледь вимовила я та відчинила дверцята автомобіля.
— Я зранку заїду по тебе, сходимо разом до лікаря, бо я не хочу, щоб ти проходила цей шлях сама. — наостанок сказав він, а я лише кивнула та закрила дверцята.
Машина з гучним ревом зірвалася з місця, а я просто дивилася йому вслід. Я мимовільно доторкнулася рукою до живота.
— Нічого, квіточко, — прошепотіла я, відчуваючи сльози, — я поверну тобі батька, обіцяю.
Як тільки я зайшла у свою квартиру, то одразу ж лягла на ліжко. Всередині з'явилася надія, що колись все може змінитися. Зранку довелося рано вставати, щоб зібратися. Руслан, як і обіцяв, приїхав за мною. Ми поїхали до лікаря та пройшли все обстеження. Здається, все добре і це мене дуже тішило. Я не вірила, що колись зможу бути такою щасливою. Навіть Руслан моментами усміхався мені. Особливо, коли ми чули серцебиття своєї квіточки. Я аж розплакалась тоді, бо стала якась надто чутлива.
— Я так рада, що не можу навіть повірити, що це все насправді. — сказала я, коли ми вийшли з лікарні.
— Так, діти — це чудово. — тихо мовив Руслан та подивився на мене. — Я вирішив, що тобі варто переїхати до мене.
— Ти серйозно? — спитала я, бо мені не вірилось, що він таке пропонує.
— Цілком. — хлопець знизав плечима. — Я не знаю, що буде з нами далі, бо мені ще досі важко довіряти тобі, але почуття мої до тебе не можуть ніяк охолонути. Я досі ненавиджу, коли ти плачеш, але і себе я теж ненавиджу за те, що так легко забув про свою гордість, як тільки дізнався, що ти вагітна.
— Руслане, може варто інколи переступати через свою гордість? — я підійшла ближче до нього та взяла його за обидві руки. — Заради мене, заради нас, заради нашої квіточки.
— Або принца. — виправив мене хлопець, а я лише закотила очі.
— Я ж кажу, що це буде квіточка!
— Ну гаразд, це мені теж подобається. — він мимовільно поцілував мене в щоку, а потім ніби зрозумів, що зробив щось не так. Згадав про свою гордість...
Я все-таки переїхала до нього, і вже протягом двох тижнів ми живемо разом, але так, наче чужі люди. Він всяко намагається мене уникати, а мені страшенно бракує його підтримки. Я розумію, що його мучить гордість, але мені зараз теж нелегко. Хоча він і намагається робити все, щоб я не почувалася самотньо, але мені сумно від його холоду та байдужості. Кожного дня до мене приходили подруги, а Регіна веселила своїми історіями, хоч і в неї не все було добре. Новий колектив не прийняв її так, як вона думала, але вона намагається не зважати на весь цей негатив. Я ж думаю лише про свою квіточку, і про Руслана, який зараз дуже часто перебуває на студії, бо вони намагаються покращити свою репутацію.
За весь цей час був один-єдиний момент, коли він переступив через свою гордість. Сам прийшов до мене в кімнату та ліг поруч, я думала, що це все нарешті закінчилось, і він зрозумів, але наступного дня все було навіть ще більш холодно.
Руслан, як завжди, пішов на студію, а я з самого ранку поралась, щоб приготувати вечерю, прибрати у квартирі та підготуватися. Одягатися дуже гарно не було сенсу, тож я просто вдягнула білі штани та чорну блузку. Я сподівалася, що він повернеться раніше зі студії, і він, на диво, це зробив.
— Привіт. — привітався хлопець та трохи здивовано подивився на стіл, де була вечеря та розкладено чотири тарілки. — В нас будуть гості?
— Я запросила свого батька і брата. Треба вже нарешті вас познайомити та повідомити їм, що я вагітна. — відповіла я та глянула йому в очі. — Сподіваюся, ти не проти.
— Та ні, це вже давно треба було зробити. — він поклав пакет на стіл. — Я купив тобі фрукти, і твої улюблені фініки теж.
— Дякую. — я ледь усміхнулась йому та підійшла ближче. — Руслане, може ти нарешті перестанеш так холодно до мене ставитися. Я скучила за тобою, правда.
— Іро, я стараюсь зі всіх сил. На мене вилилось багато бруду, проблеми з батьком, погіршення репутації та непорозуміння з хлопцями, а тепер ще й твоя вагітність! — сумно сказав хлопець, а я відійшла від нього, ковтаючи образу.
— Моя вагітність — це для тебе проблема? — спитала я, відчуваючи, що моє серце пропустило декілька ударів.
— Я не це мав на увазі. — хлопець закотив очі, та поклавши свої руки на столі, важко видихнув. — Це все занадто! Я втомився, і я вже так не можу. Мені хотілося б про все забути, прийняти тебе, обійняти та просто кохати.
— Так зроби це. — сказала я, відчуваючи сльози на очах. — Ми ж можемо бути щасливими, тепер вже втрьох. Наша квіточка може стати для нас якимось примиренням чи шматочком щастя.
— Не знаю, Іро... Не знаю. — він похитав головою та подивився на мене довгим і важким поглядом.
Я почула дзвінок у двері та пішла відчиняти. На порозі стояв мій батько з букетом червоних троянд та брат з тортом. Я одразу ж усміхнулася їм та почала їх міцно обіймати.
— Таточку, як же я скучила за тобою. — сказала я та поцілувала його в щоку.
— Я теж за тобою скучив, сонечко. — усміхнувся він та трішки підняв мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше