Розділ 4.

Хлопчик поставив скриньку на землю й утер піт з чола, він зопрів, поки дряпався по дереву.

– Що далі? – запитав я у чужинця.

– Побачимо, – Ярун зняв із шиї маленький чорнений ключик, певно, теж срібний, і присів біля скриньки.

Ключ легко провернувся в замку. На хвилю затамувавши подих, Ярун відчинив віко скриньки.

У невеликій скрині лежали різноманітні речі: золоті і срібні прикраси, різьблені камінці, клапті вишитої тканини, збоку виглядав край ножа і виднівся тонкий сувій. З першого погляду було незрозуміло, що об’єднує усі ці речі. Але від них віяло чарівництвом, чи то так ввижалося вночі на болоті?.. При світлі сонця все має інше значення і виглядає інакше.

Половець подивився на Данила.

– Ти дістав, тобі першому й обирати.

Я хотів застерегти малого княжича: скарб міг бути проклятим, і так чужинець, імовірно, відводив біду від себе... Та подих перехопило, і я не мовив ані слова.

Данило занурив руку у коштовності і дістав масивний срібний перстень, що ясно заграв у вогняних відблисках.

– Добре, – мовив Ярун, лагідна усмішка осяяла його обличчя. – Це знак, що ти можеш бути великим правителем. Якщо будеш гідним тої величі. А як зганьбиш себе, перстень почорніє і знищить тебе. Влада – найбільша спокуса є.

Він глянув на мене, ніби знав, про що я думав дорогою до старого дуба.

– Тепер ти, – Ярун кивнув мені. – Ти напис прочитав. Заслужив.

Я присів поряд зі скринькою, доверху повною незрозумілих скарбів. Золото і срібло не вабили мене, а ось сувій... Обережно я витяг за край скручений пергамент, з якого випало трохи пошарпане гусяче перо.

Половець хмикнув.

– Що ж інше міг узяти монах і книжник?..

– Я не монах... – не зводячи очей з дарунку дивної скрині, заперечив я.

– Поки ні, – голос чужинця набув металу. – Моя черга.

Під золотом, сріблом і різнобарвними різьбленими камінцями знайшовся кривий ніж-півмісяць. Ярун міцно стиснув його у руці й несподівано встромив лезо в землю.

– Тепер збудеться! – злою обіцянкою відлетіло у морок.

Я радше відчув, ніж почув, як виходить із піхв лезо, ще одне... Ярун озирнувся, скрикнув Данило.

Всі князеві воїни тримали зброю, неначе слова чужинця були для них зрозумілим знаком.

– Скарб княжни віддайте. Весь, – мовив Орест, найстарший з гурту, небалакучий, відлюдькуватий, вірний правителю воїн, я не знав про нього нічого, окрім імені.

– Не заслужив ваш хазяїн на цей скарб, – з усміхом відповів Ярун, закриваючи і піднімаючи скриньку. – Чи цей наказ лише перший з багатьох?

Чужинець змінився, навіть мова його стала іншою, не такою холодною, ніби він уже здійснив усе, за чим прийшов.

– Що тобі, половцю, до наших наказів? – хмикнув Орест, ступаючи крок до нас. – Живими вам додому не вертатись.

У мене серце обірвалося. Відчував же! Відчував, що заманив старий князь нас у пастку! Трьох одним ударом позбудеться: малого княжича. хитрого чужинця і книжника, що на рідну землю занадто розумним повернувся. Не треба було з правителем про всяке теревенити і сперечатися з його думкою, ой, не треба...

Та Ярун здаватися не збирався. Він віддав скриньку Данилові і подивився на мене.

– Тримай, книжнику, – чужинець зняв ножа зі свого поясу і віддав мені, а сам дістав шаблю. – А ти, хлопче, будь за нами, ближче до дерева. Дуб тебе захистить. Кожного захистить, хто серцем сміливий і щирий...

– Скарб віддай, – повторив Орест, зупиняючись за пару кроків від нас. – Своє життя збережеш, чужинцю.

– Лише своє, чи вибрати можу? – розсміявся Ярун, роблячи рух шаблею, лезо зблиснуло у полисках мого смолоскипу. – Схаменіться, це місце священне. Не має тут кров проливатися. На лихо це, на велике лихо.

Орест лише головою похитав, на це не зваживши.

– Рубайте їх, – короткий наказ, бо віднині ні в кого немає вибору.

Зблиск леза, скрегіт металу, крик. Шабля вмилася у крові.

Поранений Орест упав на землю, та мені було не до нього. На мене кинулися двоє. Я пригнувся, навмання тикнувши смолоскипом. У нападника зайнялися волосся й одяг, ніби вогонь тільки й чекав нагоди скуштувати людського болю.

Перед очима майнули видива пожеж і пожарищ, як це було давно... у дитинстві... Лихо, від якого я й утік разом із рідними на захід сонця... Нагла смерть, жорстока, несправедлива і бездумна, від якої так часто тікають люди.

Вогонь – кровопивця і кривдник роду людського, бо влада – найбільша спокуса.

Думки зайняли лише мить, а тоді знову, майже безтямно, я намацав на землі покинутий меч і відбив підступний удар.

Поряд Ярун бився з трьома воїнами. Ті відтісняли чужинця до дуба, де застиг Данило, заворожений зблисками лез. Підвівся поранений Орест, та в бійку не втрутився, попрямував до хлопця.

І тоді я теж зрозумів, який наказ був важливішим.