Розділ 5.

Половець убив ще одного супротивника, серйозно поранив того, хто обминув мене, щоб перемогти значно сильнішого суперника. Але Ярун і сам був поранений, затискав рану на боці, з якої сочилась кров.

Та ще один воїн тримався на ногах. Останній двобій біля цього дуба міг стати останнім і для чужинця.

Ярун примудрився і вдарив нападника, ріжучи тіло до кісток, і кістки, певно, теж ламаючи сильним ударом. Князів воїн зі стогоном упав і більше не поворухнувся.

Знесилений половець осів на землю. Ми підбігли до нього, не змовляючись. Він став нам другом, цей чужинець, а друзів треба рятувати, що б там не було.

– Закопайте скриньку, – долаючи біль, тихо попрохав Ярун. – На ній кров... Не відкриється скринька на добро... Я винен. Якби не моє бажання... Кров довго сходить навіть у землі...

Він зблід так сильно, що було помітно й у вологій нічній сутіні.

– Ти поранений. Треба щось робити, – втрутився я, допомагаючи йому підвестися.

– Спочатку скринька, – уперто повторив Ярун.

Ножем я копав яму біля коренів дуба, щоб сховати там скриньку. Сира земля надійно схоронила скарб, тільки срібло на скриньці начебто почорніло, як і срібний ключ, що носив на шиї Ярун.

Данило підтримував половця, мовчки спостерігаючи за моїми діями. Закінчивши справу, я обійшов князевих воїнів, щоб знайти хоч одного при тямі і розпитати, чи справді дядько Данила віддав наказ нас убити. Та всі воїни були мертві.

Слідкуючи за мною, Ярун усміхнувся.

– Славна у скарбу княжни поліської буде варта. Нікого не підпустять вони. Роками стерегтимуть. І добре...

Він підвівся, похитнувся, та втримався на ногах. Рана кривавила менше – я не був упевнений, що це ознака полегшення.